Бойчукізм

Бойчукізм — це українська монументальна школа першої третини XX століття, названа за іменем її засновника Михайла Бойчука й побудована на синтезі національної традиції з європейським модернізмом. В основі стилю лежить ідея «неовізантизму»: Бойчук та його учні свідомо зверталися до художньої мови візантійського й давньоруського іконопису, італійського проторенесансу (передусім Джотто) та українського народного мистецтва, вбачаючи в них взірець монументальної цілісності. Характерними ознаками бойчукізму є площинність зображення, узагальнений лаконічний силует, витягнуті статичні постаті з тихою внутрішньою зосередженістю, стримана земляна колірна гама та підпорядкованість фігур ритму й архітектурній площині стіни. Бойчукісти працювали передусім у техніці фрески й темпери, відроджуючи давні рецептури, а також у графіці, книжковій ілюстрації, килимарстві та кераміці, прагнучи охопити все середовище життя. До кола майстрів належали Тимофій Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко та Софія Налепинська-Бойчук. Найбільші монументальні ансамблі школи — розписи Луцьких казарм, Селянського санаторію в Одесі та Червонозаводського театру в Харкові — були знищені разом із більшістю творів. Програмою школи було створення нового національного «великого стилю», де мистецтво поставало не приватною справою, а спільнотворчою працею артілі майстрів, споріднених спільним методом. У 1937 році Михайла Бойчука та його провідних учнів розстріляли, а роботи зруйнували, тож бойчукізм став трагічним символом «розстріляного відродження», чию спадщину дослідники відновлюють лише за фрагментами, ескізами й архівними фотографіями. Попри знищення матеріальних памʼяток вплив бойчукізму відчутний у подальшій українській монументалістиці й у сучасному переосмисленні національної традиції.