Козацьке бароко

Козацьке (українське) бароко (1650–1750) — національний варіант європейського бароко, що розквітнув у добу Гетьманщини й став золотим віком української культури. Його розвій пов'язаний із меценатством козацької старшини, передусім гетьмана Івана Мазепи, чиї фундації визначили обличчя доби. Для архітектури характерні пишність, багатоярусність, грушоподібні бані, декоративні хвилясті фронтони й білі мурування, оздоблені ліпниною. За Мазепи було перебудовано київську Софію, відновлено давньоруську Троїцьку надбрамну церкву (1106–1108), зведено Всіхсвятську церкву на Економічній брамі Лаври, Військово-Микільський і Богоявленський собори, а також храми в Чернігові й Переяславі. Взірцем п'ятибанного барокового храму став Георгіївський собор Видубицького монастиря та Катерининська церква в Чернігові, а вершиною пізнього бароко — велика дзвіниця Києво-Печерської лаври архітектора Йоганна Ґотфріда Шеделя. Осередком ученості й мистецтва була Києво-Могилянська академія — плекальниця богословів, поетів, філософа Григорія Сковороди та граверів, серед яких вирізняється школа київської гравюри (Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Григорій Левицький). У малярстві розвивався парадний козацький портрет, ктиторські зображення старшини, а також народна ікона «Козак Мамай». Іконостаси доби вражають різьбленою позолоченою пластикою, як-от славетний Богородчанський (Скитський) іконостас майстра Йова Кондзелевича та іконостас Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, зведеної коштом гетьмана Данила Апостола. Українське бароко живило й літературу — проповіді Іоаникія Ґалятовського, вірші, шкільну драму, козацькі літописи Самійла Величка та Григорія Граб'янки. Поразка Мазепи під Полтавою 1709 року та згортання автономії Гетьманщини поступово згасили цей блискучий стиль, який лишився символом української державницької культури.