Готика

Готика — художня мова західноєвропейського середньовіччя, що склалася в середині XII століття у Франції та панувала до XV—XVI століть, знайшовши найповніше втілення в архітектурі собору. Її естетичне ядро — прагнення до вертикалі, дематеріалізації маси й трансцендентного світла як символу божественного. Конструктивною основою стали стрілчаста арка, нервюрне хрестове склепіння та зовнішній аркбутан, що дозволили звести стіну до каркаса й розчинити її у велетенських вітражах. Інтер'єр наповнюється кольоровим світлом, простір спрямовується вгору, силует храму розчленовується вежами, вимперґами, фіалами й ажурним різьбленням. Фасад членується трьома перспективними порталами з багатофігурними тимпанами Страшного суду, над якими сяє кругла роза-вітраж, а водостоки набувають форми химерних ґаргулій. У розвитку стилю розрізняють ранню, високу («променисту») та пізню («полум'яніючу») фази з дедалі складнішим ажуром кам'яного мережива. У пластиці готична фігура видовжується, набуває S-подібного вигину, м'якої зворушливості й індивідуалізованої емоції; драпування стає складним і рухливим. Живопис розвивається у вітражі, книжковій мініатюрі та вівтарному образі, тяжіючи до витонченої лінії, золотих тл і наростаючого відчуття простору. Класичними пам'ятками є собори Шартра, Реймса, Ам'єна й паризька Нотр-Дам; пізню, «полум'яніючу» фазу репрезентує пишний декор, а «інтернаціональна готика» дала вишукані твори братів Лімбурґ. На українських землях готичні впливи відчутні в костелах і замковій архітектурі Галичини, Волині та Закарпаття, у Львові та Кам'янці. Готика лишила уявлення про мистецтво як синтез, де архітектура, скульптура, вітраж і світло зливаються в єдиний духовний образ.