Кітч

Кітч — художня категорія й естетика, що позначає масову, тиражовану продукцію, розраховану на невибагливий смак, легку емоційну зворушливість і миттєвий ефект замість глибини та новаторства. Термін закріпився наприкінці XIX — на початку XX століття разом із розвитком індустрії розваг і споживання; саме слово походить із мюнхенського художнього жаргону 1860—1870-х років і початково означало дешевий ходовий товар для туристів. Германн Брох убачав у кітчі етичну фальш — систему, що видає гарненьке за прекрасне, а Мілан Кундера пов'язав його з некритичною сентиментальністю, яка витісняє все проблематичне. Радянський соцреалізм із його глянцевим оптимізмом теж часто прочитують крізь оптику кітчу, що згодом іронічно спародіював соц-арт. Естетика кітчу спирається на надмірну сентиментальність, солодкавість, показну розкіш і імітацію «високого» мистецтва в дешевому, спрощеному вигляді. Формальні ознаки — крикливі, солодкі кольори, надлишок декору й позолоти, шаблонні зворушливі сюжети (плаксиві діти, кошенята, романтичні заходи сонця), гіпертрофована ефектність, механічне копіювання визнаних шедеврів. Теоретики модернізму, зокрема Клемент Ґрінберґ у програмному есе «Авангард і кітч» (1939), протиставили кітч справжньому мистецтву як його сурогат і симптом масової культури. Проте у другій половині XX століття ставлення ускладнилося: поп-арт, а згодом постмодернізм почали свідомо грати з кітчем, іронічно цитувати й естетизувати «поганий смак». Джефф Кунс перетворив кітчеві сувеніри й іграшки на монументальні об'єкти, П'єр і Жиль створили глянцеву кемп-образність, а поняття «кемп» узаконило любов до навмисної надмірності. Так кітч із лайливого слова перетворився на повноправний інструмент художньої стратегії. Сьогодні він лишається важливим полем рефлексії над механізмами смаку, масовим виробництвом образів і межею між іронією та щирістю в культурі споживання.