Нео-гео

Нео-гео (скорочення від «неогеометричний концептуалізм») — термін, що почав уживатися на початку та в середині 1980-х років у США, передусім у Нью-Йорку, для опису творчості групи художників, чиї роботи критично осмислювали механізацію, споживацтво та тотальну комерціалізацію сучасного світу. Нео-гео поєднало холодну, безособову геометричну абстракцію з концептуальною й теоретичною позицією, спираючись на постмодерні ідеї симуляції та критики знаку. Художники свідомо запозичували формальну мову раннього абстрактного мистецтва й мінімалізму, але позбавляли її духовних чи утопічних претензій, перетворюючи на порожній, іронічно цитований знак. Провідними постатями руху вважають Пітера Гейлі, який писав яскраві полотна з «клітинами» та «каналами» як метафорами відчуженого урбаністичного простору, а також Джеффа Кунса з його блискучими об'єктами масової культури, Гаїма Стайнбаха та Ешлі Бікертон. Нео-гео відображало настрій критичного постмодернізму, у якому мистецтво аналізує власну товарну природу й місце в системі знаків пізнього капіталізму, і стало помітним явищем арт-ринку кінця двадцятого століття.