Неокласицизм

Неокласицизм — особливо чиста, сувора форма класицизму, що виникла в європейському мистецтві приблизно з 1750 року й панувала до початку дев'ятнадцятого століття. Рух постав як реакція на грайливу пишноту рококо й був натхненний новими археологічними відкриттями античних міст Помпеї та Геркуланума, а також ідеями просвітницького раціоналізму й теоретичними працями Йоганна Йоахіма Вінкельмана, який проголосив ідеалом «шляхетну простоту й спокійну велич» грецького мистецтва. Неокласицизм звертався до строгої лінії, ясної композиції, врівноваженості, стриманого колориту та героїчних чи моралізаторських сюжетів, запозичених з античної історії й міфології. У живописі його найвидатнішим представником був Жак-Луї Давід, чиї полотна поєднали класичну форму з громадянським пафосом доби Французької революції; його продовжив Жан-Оґюст-Домінік Енґр. У скульптурі провідними майстрами були Антоніо Канова й Бертель Торвальдсен. Неокласицизм визначив вигляд архітектури урядових будівель, музеїв і монументів по всій Європі та Америці, а його вплив відчутний і в українському мистецтві та зодчестві кінця вісімнадцятого — початку дев'ятнадцятого століть.