Реляційна естетика

Реляційна естетика (Relational aesthetics) — це теорія та мистецька тенденція, сформульована французьким куратором і критиком Ніколя Бурріо в 1990-х роках, зокрема в його впливовій книзі «Esthétique relationnelle» (1998). Бурріо помітив, що низка сучасних художників створюють твори, засновані не на матеріальному об'єкті, а на людських стосунках та їхньому соціальному контексті. У реляційному мистецтві сам твір — це ситуація, зустріч, спільна дія чи взаємодія між людьми, а не картина чи скульптура, призначені для споглядання. Бурріо розвинув цю концепцію на основі творчості таких художників, як Ріркріт Тіраванія, який готував і роздавав їжу відвідувачам галереї, Філіп Паррено, Ліам Ґіллік і Крістін Гілл. У реляційній естетиці мистецтво розглядається як «стан зустрічі», а художник — як той, хто створює умови для соціальної взаємодії та мікроутопічних спільнот усередині мистецького простору. Ця теорія вплинула на розвиток партисипативного, соціально заангажованого мистецтва та освітнього повороту. Водночас реляційна естетика зазнала й критики, зокрема з боку теоретикині Клер Бішоп, яка вказувала, що не всяка соціальна взаємодія є однаково значущою й що деякі реляційні проєкти уникають справжнього конфлікту та критичності. Попри дискусії, концепція лишається впливовою в осмисленні сучасних художніх практик.