Соціалістичний реалізм

Соцреалізм — офіційний, ідеологічно нав'язаний метод радянського мистецтва, панівний із 1932 року до кінця 1980-х. Його засади сформульовано після партійної постанови 1932 року про перебудову літературно-мистецьких організацій і закріплено на з'їзді письменників 1934 року; ідеологом виступав Андрій Жданов, а гасло «інженери людських душ» визначало роль митця як пропагандиста. Ключова ідея — зображення дійсності «у її революційному розвитку», тобто не такою, якою вона є, а такою, якою її бачить партія: героїзована праця, щасливий колгосп, вождь, індустрія, оптимізм. Формально соцреалізм спирався на академічний реалізм XIX століття, ясну оповідність і зрозумілість для мас, категорично відкидаючи будь-який формалізм і авангард. У практиці це означало сувору цензуру, канонічні сюжети та культ вождя. В українському мистецтві доби працювали майстри різного масштабу: Тетяна Яблонська у ранній період створила знамените полотно «Хліб» (1949), взірцеве для стилю, хоча згодом еволюціонувала до самобутнішої манери; Сергій Григор'єв, Микола Глущенко, Михайло Дерегус лишили значний доробок. Канон спирався на принципи партійності, ідейності та народності, а мистецькі спілки жорстко контролювали дотримання методу. У 1960-х у його межах визрів стриманіший «суворий стиль», що готував ґрунт для поступового відходу від догми. Соцреалізм був не стилем у природному сенсі, а системою контролю, що придушила авангард і бойчукізм і десятиліттями визначала межі дозволеного. Його монополія почала руйнуватися з відлигою та шістдесятництвом, а остаточно розпалася наприкінці радянської доби, поступившись андеграунду й новим художнім свободам.