Кубізм

Кубізм — це революційний напрям авангарду, що виник близько 1907–1908 років і докорінно змінив уявлення про зображення простору й форми. Його засаднича ідея полягає в тому, що предмет постає не з однієї фіксованої точки зору, а розкладається на геометричні площини й показується водночас із кількох ракурсів, зведений до базових обʼємів — куба, циліндра, конуса. Так художник відмовляється від класичної лінійної перспективи та ілюзії глибини на користь аналізу самої структури речей на пласкій поверхні полотна. Розрізняють дві фази: аналітичний кубізм із дробленням форми на дрібні грані та приглушеною охристо-сірою гамою, і синтетичний кубізм, що повернув яскравіший колір, увів колаж, наклейки й фрагменти реальних матеріалів. Основоположниками стилю були Пабло Пікассо, чиї «Авіньйонські дівчата» стали його маніфестом, і Жорж Брак; серед провідних майстрів — Хуан Гріс і Фернан Леже, а перший теоретичний трактат «Про кубізм» (1912) написали Альбер Глез і Жан Метсенже. Важливим джерелом натхнення для кубістів стала африканська та іберійська скульптура з її лаконічною, майже маскоподібною пластикою, а також пізні роботи Поля Сезанна, що трактував природу через геометричні обʼєми. В українському мистецтві кубістичні пошуки яскраво розвинули Олександр Богомазов, який поєднав кубізм із динамікою у своїх київських композиціях («Львівська вулиця в Києві», 1914), та Олександра Екстер, чиї кубофутуристичні роботи злили аналіз форми з насиченим колоритом. Кубізм не був простим формальним експериментом: він запропонував новий спосіб мислення про реальність як про множинність одночасних точок зору. Кубізм відкрив шлях до безпредметного мистецтва, вплинув на футуризм, конструктивізм і супрематизм, а введення колажу назавжди розширило технічний арсенал живопису XX століття.