Експресіонізм

Експресіонізм — художня мова, що ставить у центр не зовнішню правдоподібність, а суб'єктивне переживання, внутрішній стан і емоційну напругу автора. Виникнувши в німецькомовному просторі на початку XX століття (об'єднання «Міст» у Дрездені та «Синій вершник» у Мюнхені), він протиставив імпресіоністичній фіксації враження прагнення виразити тривогу, відчай, екстаз чи духовний порив. Формальні ознаки — деформація й загострення форми, різка, часто дисонансна колористика, енергійний, нервовий мазок, згущені контури, драматичне світло. Композиція будується на напрузі й нестабільності, простір деформується заради психологічного ефекту, тіло й обличчя спотворюються, щоб оголити чуття. Едвард Мунк своїм «Криком» дав рухові прообраз; Ернст Людвіг Кірхнер, Еміль Нольде, Оскар Кокошка, Еґон Шіле розвинули експресивну фігуративність; Василь Кандинський через експресіонізм ішов до абстракції. Дрезденський «Міст» культивував примітивістську наснагу, різьблену загостреність ксилографії та відкриту тілесність, тоді як мюнхенський «Синій вершник» на чолі з Кандинським і Францом Марком тяжів до кольорового символізму й духовної абстракції. Колір тут набуває автономної емоційної сили: червоне волає, синє тривожить, а простий контраст здатен нести цілий психологічний стан. В українському мистецтві споріднені інтонації відчутні в драматичному колоризмі Олекси Новаківського, у трагедійних полотнах Анатоля Петрицького та в експресивній образності мистців міжвоєнної доби. Експресіонізм тісно пов'язаний із гравюрою на дереві, чия різкість штриха ідеально відповідала емоційному надриву. Рух охопив живопис, графіку, літературу, театр і кіно, ставши голосом покоління, травмованого модерною цивілізацією та війною. Його вплив живить неоекспресіонізм і всю пізнішу традицію мистецтва як сповіді.