Ukrainian art & cultureOnline
Інші виміри культури
Інші виміри культури
Тестовий режим: контент на сайті тестовий і буде видалений після запуску.
Словник мистецтва
Ukrainian Art&Culture онлайн-глосарій мистецьких термінів охоплює рухи, стилі та техніки, такі як Імпресіонізм, Гравюра, Відео-арт та багато інших.
від Реалізмдо Кіберпанк
34від Оліядо 3D Моделювання
8від Живописдо Дизайн
7від Трипіллядо Сучасність
2311 термінів
Малюнок — це техніка, за якою зображення відтворюються на плоскій поверхні переважно шляхом проведення ліній, хоча малюнки можуть містити й тональні плями, розтушовки та інші нелінійні позначки. Це одна з найдавніших і найфундаментальніших форм візуального мистецтва: людина малювала на стінах печер задовго до появи живопису чи писемності. Малюнок виконують сухими або рідкими засобами — олівцем, вугіллям, крейдою, сангіною, пером і тушшю, срібним олівцем — на папері, пергаменті чи інших основах. У мистецтві малюнок виконує подвійну роль. З одного боку, він є підготовчим інструментом — ескізом, начерком, штудією, картоном, за допомогою якого художник розробляє композицію, вивчає натуру й планує майбутній твір у живописі, скульптурі чи архітектурі. З іншого боку, малюнок може бути й самостійним, завершеним твором мистецтва зі своєю естетичною цінністю. У добу Відродження рисунок (disegno) вважали інтелектуальною основою всіх образотворчих мистецтв, засобом вияву задуму й майстерності художника. Видатні рисувальники — від Леонардо да Вінчі, Дюрера й Рембрандта до Енгра, Ван Гога й сучасних авторів — засвідчують невичерпні виражальні можливості лінії. Малюнок і сьогодні лишається основою художньої освіти.
Монохром означає «одноколірний»; у мистецтві монохромним називають твір, виконаний лише в одному кольорі або в його відтінках і тонах. Художник обмежує палітру єдиним пігментом, працюючи натомість із градаціями світлого й темного, фактурою поверхні, матеріальністю та формою. Монохромний живопис зосереджує увагу на самій сутності кольору й площини, звільняючи полотно від зображальності та розповіді. Історично монохромна манера траплялася в гризайлі — живописі в сірих тонах, що імітував рельєф, — та в тональних рисунках. Як радикальний авангардний жест монохром постав на початку XX століття: чорні й білі полотна ставали маніфестами чистого мистецтва. У 1950–60-х роках Ів Кляйн зареєстрував (конвертом Соло в INPI, 1960) формулу насиченого ультрамарину IKB і створив серію суто синіх картин, Роберт Раушенберг писав білі полотна, а Ад Рейнгардт — майже чорні. Монохром порушив питання про межу живопису, про присутність глядача й про колір як самодостатню подію. Цей напрям тісно пов'язаний з абстракцією, мінімалізмом і концептуальним мистецтвом і залишається впливовою стратегією сучасних художників, зокрема в українському абстрактному живописі.
Палітра — це гладка пласка поверхня, на якій художник розкладає та змішує свої фарби перед нанесенням їх на картину; часто вона має отвір для великого пальця, щоб її було зручно тримати в руці. Класична малярська палітра — тонка дерев'яна дощечка овальної або прямокутної форми, проте використовують також скло, порцеляну, метал і сучасні одноразові паперові палітри. На ній митець готує потрібні відтінки, регулює кількість фарби та розчинника й тримає під рукою впорядкований набір кольорів упродовж роботи. У переносному, ширшому значенні «палітрою» називають характерний для художника чи твору набір кольорів — його колористичну гаму. Так кажуть про «холодну» або «теплу» палітру, про стриману чи насичену палітру певного майстра. Спосіб розкладання фарб на палітрі відображає метод роботи: одні художники вибудовують чіткий тональний ряд, інші змішують кольори інтуїтивно. У ширшому переносному сенсі слово вживають і поза живописом — говорять про звукову палітру композитора чи палітру засобів письменника. Таким чином палітра є водночас конкретним інструментом і метафорою художнього діапазону.
Пандан, або парна картина, — це один із двох творів, задуманих для спільного розташування як відповідна пара. Терміном «pendant» (від французького «той, що звисає, відповідає») позначають дві картини, що мають однаковий розмір і формат, узгоджену композицію та зазвичай спільну тему, і які призначені висіти поруч — часто симетрично обабіч дверей, каміна чи центрального образу. Разом вони утворюють врівноважений ансамбль, у якому кожна половина доповнює й «відповідає» іншій. Практика створення парних картин була особливо поширеною в європейському мистецтві XVII–XVIII століть. Класичним прикладом є парні портрети подружжя, де чоловік і дружина зображені окремо, але обернені одне до одного, утворюючи єдину пару. Панданами могли бути й пейзажі — приміром, ранок і вечір, — або алегоричні сюжети, що доповнювали один одного за змістом. Симетрична розвіска була важливою частиною декоративної системи інтер'єрів палаців і садиб. Розуміння творів як панданів має значення для мистецтвознавства й музейної практики, адже розділення історично пов'язаної пари руйнує задуманий автором діалог між зображеннями.
Панель у живописі — це жорстка основа або поверхня для нанесення фарби, на противагу гнучкому натягнутому полотну. Найпоширенішою історично була дерев'яна панель: підготовлена дошка з дуба, тополі, липи чи іншої деревини, вкрита ґрунтом-левкасом, що давав гладеньку білу поверхню для темпери або олії. Дерево забезпечувало міцну, стабільну основу для тонкого й детального письма, тому саме на панелях виконано більшість станкових картин і вівтарних образів до XVI століття, а також іконопис. З поширенням у Венеції та Північній Європі полотна панель поступилася йому як основному матеріалу через легкість, дешевизну й змогу писати великі формати, проте ніколи не зникла остаточно. Дерев'яні панелі мали ваду — розтріскування й жолоблення від коливань вологості, тому реставратори приділяють їм особливу увагу. У XX столітті митці повернулися до жорстких основ, використовуючи фанеру, ДВП, оргаліт і сучасні композитні панелі, які добре тримають пастозний мазок і не деформуються. Термін «панель» вживають також щодо окремих частин поліптиха та панно.
Папір — це матовані рослинні волокна, сформовані в тонкий лист вручну (традиційний спосіб) або машиною (сучасний спосіб); художники використовують його як поверхню для малювання, акварелі та друкарства. Виготовляють папір із целюлозних волокон — колись переважно з лляного й бавовняного ганчір'я, а нині здебільшого з деревної маси, — які подрібнюють, розводять у воді й вичерпують ситом, після чого волокна переплітаються й висихають у міцний аркуш. Якість, фактура, проклейка та колір паперу суттєво впливають на кінцевий вигляд твору. Папір винайшли в стародавньому Китаї, звідки він через ісламський світ поширився в середньовічну Європу, революціонізувавши рисунок, книгодрукування та гравюру. Різні сорти — від грубого акварельного паперу з вираженим зерном до гладкого паперу для гравюри й тонкого японського — задовольняють потреби конкретних технік. У багатьох культурах папір став і самостійним художнім матеріалом: у мистецтві витинанки, орігамі, паперових рельєфів та інсталяцій. Українська народна витинанка — виразний приклад перетворення простого паперу на самобутнє декоративне мистецтво. Крихкість і чутливість паперу вимагають особливих умов зберігання.
Полотно — це міцна ткана тканина, яку традиційно використовують як основу для живопису, тобто поверхню, на яку наносять фарбу. Її виготовляють переважно з льону або бавовни; лляне полотно вважається якіснішим і довговічнішим, тоді як бавовняне дешевше й поширеніше в новітні часи. Перед малюванням полотно натягують на дерев'яний підрамник і ґрунтують — покривають шаром клею та ґрунту (наприклад, левкасу або акрилового ґрунту), який ізолює волокна від фарби й створює придатну для письма поверхню. Полотно поступово витіснило дерев'яну дошку як головну основу для станкового живопису в Європі приблизно від XV–XVI століть, особливо у Венеції, де вологий клімат псував дерев'яні панелі. Порівняно з деревом полотно було легшим, дешевшим, дозволяло створювати картини великих розмірів і легко транспортувати їх у згорнутому вигляді. Ця зміна мала й естетичні наслідки: зерниста фактура тканини сприяла більш вільному, мальовничому мазку, який розвивали такі майстри, як Тиціан і Рембрандт. Від доби Відродження й донині натягнуте ґрунтоване полотно залишається найпоширенішою основою для олійного та акрилового живопису, а сам вислів «полотно» часто вживають як синонім картини.
Табло — це живопис, у якому персонажі розташовані для картинного або драматичного ефекту й видаються цілком заглибленими у свої дії, зовсім не усвідомлюючи присутності глядача. Термін походить від французького tableau («картина») і в теорії мистецтва позначає композицію, яка постає перед нами як самодостатня, замкнена сцена, ніби застигла мить дії. Фігури не «грають на публіку» й не звертаються до глядача поглядом чи жестом, а поводяться так, наче четвертої стіни між картиною й тим, хто дивиться, взагалі не існує. Поняття табло розробив у XVIII столітті філософ Дені Дідро, який протиставляв правдиву заглибленість персонажів у дію штучній театральності. Пізніше історик мистецтва Майкл Фрід у працях про «поглинутість» і «театральність» показав, наскільки важливою була ця стратегія для розвитку європейського живопису від Шардена й Ґреза далі. Спорідненим є поняття «живої картини» (tableau vivant), коли живі люди застигали в позах, відтворюючи відому картину. Ідея табло вплинула також на фотографію та кіно, де режисоване, композиційно вибудуване «табло» стало окремим виразним прийомом побудови кадру.
Триптих — художній твір, що складається з трьох панелей або частин, зазвичай об'єднаних спільною темою чи композицією. Центральна панель здебільшого є найбільшою, а дві бічні (стулки) можуть складатися до неї, захищаючи головне зображення. Форма походить із раннього християнського та середньовічного мистецтва, де триптихи слугували вівтарними образами (олтарями) для церков і приватних молитовень. Три частини часто символізували Трійцю або дозволяли розгортати наратив у послідовності сцен. У добу Відродження та північного Ренесансу триптих досяг розквіту в майстрів, як-от Ганс Мемлінг чи Ієронім Босх, чий «Сад земних насолод» є славетним прикладом. У сакральному мистецтві України традиція складчастих образів також була поширеною в іконописі та оформленні іконостасів. У XX столітті митці, зокрема Френсіс Бекон, відродили триптих як світську форму, використовуючи три панелі для психологічної напруги та зіставлення образів. Сьогодні термін застосовують і до фотографії, відео та інсталяцій, де потрійна структура організовує сприйняття глядача.
