Ukrainian art & cultureOnline
Інші виміри культури
Інші виміри культури
Тестовий режим: контент на сайті тестовий і буде видалений після запуску.
Словник мистецтва
Ukrainian Art&Culture онлайн-глосарій мистецьких термінів охоплює рухи, стилі та техніки, такі як Імпресіонізм, Гравюра, Відео-арт та багато інших.
від Реалізмдо Кіберпанк
34від Оліядо 3D Моделювання
8від Живописдо Дизайн
7від Трипіллядо Сучасність
2330 термінів
Портрет митця, який він виконав сам; різновид портретного жанру.
Алегорія в мистецтві — це прийом, за якого зображені предмети, постаті чи цілі сцени символізують глибший, здебільшого моральний, релігійний або філософський зміст, що виходить за межі буквального сюжету. Абстрактні поняття — Правосуддя, Любов, Смерть, Мир, Час, чесноти й пороки — втілюються в упізнаваних персоніфікованих образах, часто споряджених характерними атрибутами: терези й пов'язка на очах для Правосуддя, коса й пісочний годинник для Часу чи Смерті. Читання таких образів вимагає знання іконографічних кодів, які склалися впродовж століть. Алегорія має давнє коріння в античності й розквітла в мистецтві Середньовіччя, Ренесансу та бароко, коли живописці на кшталт Сандро Боттічеллі, Тіціана, Пітера Пауля Рубенса й Ніколя Пуссена створювали складні алегоричні композиції для князівських, церковних і державних замовників. Довідники на кшталт «Іконології» Чезаре Ріпи (1593) кодифікували стандартні способи зображення абстрактних понять. Алегорія лишалася потужним засобом політичної й моральної риторики впродовж століть і зберігає актуальність у сучасному мистецтві, де митці нерідко звертаються до символічної мови, щоб коментувати суспільні, екологічні та ідеологічні питання.
Ванітас — різновид натюрморту, що містить набір символічних предметів, покликаних нагадати глядачеві про смертність, тлінність земного буття й марноту мирських насолод і надбань. Назва походить від латинського вислову з біблійної Книги Еклезіаста: «Vanitas vanitatum, omnia vanitas» — «Марнота марнот, усе марнота». По суті, ванітас є розгорнутою мальовничою проповіддю про те, що багатство, влада, знання, краса й самі задоволення життя минущі перед лицем неминучої смерті. Жанр розквітнув передусім у голландському й фламандському мистецтві XVII століття, зокрема в університетському Лейдені. Художники будували складні композиції з упізнаваних символів: череп (смерть), згаслі свічки й пісочні годинники (плин часу), зів'ялі квіти та гнилі плоди (тлінність), мильні бульбашки (крихкість життя), книги й наукові прилади (марність знання), монети, коштовності й музичні інструменти (марнота багатства й насолод). Ванітас поєднував віртуозну ілюзіоністичну майстерність із глибоким релігійно-моральним посланням, відображаючи протестантський світогляд і напруження між матеріальним достатком доби та духовною тривогою. Ідеї ванітас споріднені з ширшою традицією мементо морі.
«Вишукана картина» (fancy picture) — термін, що виник у Британії XVIII століття для позначення живопису, який поєднує сцени повсякденного життя з елементами уяви, вигадки, сентименту чи прихованої оповіді. На відміну від суто жанрової картини, що просто фіксує побутову сцену, «вишукана картина» не має конкретного літературного чи історичного джерела, а створює зворушливий, ідеалізований або поетичний настрій — часто зображуючи дітей, селян, жебраків чи пастухів у чуттєвому, зворушливому ключі. Слово fancy тут означає радше «уяву», «фантазію». Жанр найтісніше пов'язаний із творчістю Томаса Ґейнзборо, який у пізній період створював зворушливі образи сільських дітей і бідняків, а також із Джошуа Рейнольдсом та Вільямом Гоґартом. Такі картини були надзвичайно популярними на художньому ринку й у гравюрних репродукціях, відповідаючи смакам доби до сентиментальності й моральної повчальності. «Вишукана картина» відображала естетичні уподобання епохи Просвітництва, зокрема культ чутливості (sensibility), і посідала проміжне місце між портретом, жанровим живописом та ідеалізованою поетичною сценою.
Жанри в живописі — це усталені типи або категорії творів, що розрізняються за характером зображуваного предмета. Класична система жанрів була формально кодифікована в XVII столітті, зокрема французькою Королівською академією живопису й скульптури, у вигляді суворої ієрархії. За спадом важливості вона включала: історичний живопис (сюжети з історії, міфології, релігії й літератури), портрет, жанровий живопис (сцени повсякдення), пейзаж і найнижче — натюрморт. Ця градація ґрунтувалася на переконанні, що найгідніший живопис зображує людські вчинки й високі ідеї. Ієрархія жанрів визначала академічну освіту, систему замовлень, престиж і ринкову вартість творів упродовж кількох століть. Найвище цінувалася здатність художника до складної багатофігурної композиції на піднесену тему, тоді як натюрморт чи пейзаж вважалися лише вправами в майстерності копіювання видимого. Проте вже у XIX столітті цю систему почали розхитувати: імпресіоністи піднесли пейзаж і сцени сучасного життя, а реалісти зруйнували ієрархію тем. У XX столітті з появою абстракції та нових медіа традиційний поділ на жанри значною мірою втратив нормативну силу, хоча й досі лишається зручним інструментом мистецтвознавчого аналізу.
Жанровий живопис — зображення сцен із повсякденного життя пересічних людей: побутових занять, домашніх клопотів, свят, ринків, шинків, ігор, праці й дозвілля. Такі твори здебільшого невеликого розміру й позбавлені героїчного, релігійного чи історичного піднесення; їхні герої зазвичай безіменні представники різних станів. У традиційній ієрархії жанрів, кодифікованій академіями XVII століття, жанровий живопис посідав скромне місце — вище за натюрморт і пейзаж, але нижче за портрет та історичний живопис. Розквіт жанрового живопису пов'язаний передусім із золотою добою голландського мистецтва XVII століття, коли протестантська, торговельна республіка з її заможним міщанством створила великий попит на невеликі картини для приватних осель. Ян Вермеер, Ян Стен, Пітер де Гох і Ґерард Тер Борх майстерно відтворювали інтер'єри, світло й тонку психологію буденних сцен. Раніше сильну традицію заклав фламандець Пітер Брейгель Старший із його селянськими сюжетами. Пізніше жанровий живопис розвивали Жан-Батіст Шарден у Франції та реалісти XIX століття; він лишається важливим способом художнього осмислення соціального життя й людської гідності у щоденному.
Іконографія — це, по-перше, сукупність образів, символів і мотивів, наявних у художньому творі, а по-друге — галузь мистецтвознавства, що вивчає їхнє походження, значення та еволюцію. Іконографічний аналіз ставить питання не «як зображено?», а «що зображено і що це означає?»: він розпізнає персонажів, сюжети та їхні атрибути, зчитує символіку й простежує усталені способи представлення певних тем упродовж історії. Наприклад, ключі вказують на святого Петра, а лілея — на Благовіщення й непорочність. Як наукова дисципліна іконографія сформувалася у XIX — на початку XX століття, а її найвпливовішу теоретичну модель запропонував німецький і американський учений Ервін Панофський. Він розрізняв три рівні аналізу: доіконографічний опис (упізнавання форм і предметів), власне іконографічний аналіз (ідентифікація сюжетів і символів) та іконологічну інтерпретацію (розкриття глибшого культурного, філософського й світоглядного змісту доби). Іконографія особливо важлива для розуміння релігійного, міфологічного та алегоричного мистецтва, а також для східнохристиянської ікони, де канонічні образи Христа, Богородиці й святих підпорядковані суворим традиційним схемам, що мають глибокий богословський зміст.
Зображення, що супроводжує, пояснює й доповнює текст; різновид графіки, виокремлений за призначенням, а не жанр у класичному розумінні.
Історичний живопис — жанр, що зображує значущі, здебільшого багатофігурні сцени з класичної історії, античної й іншої міфології, Біблії та великої літератури. Термін виник у XVII столітті й позначав не просто картини на історичну тему, а найвищий за престижем різновид живопису, який мав повчати, надихати й возвеличувати чесноти через оповідь про героїчні вчинки. У XVIII столітті поняття розширилося, охопивши й сучасніші історичні події. У класичній ієрархії жанрів історичний живопис незмінно посідав найвище місце. Висока оцінка жанру ґрунтувалася на теорії, згідно з якою художник мав володіти найширшими знаннями — анатомії, композиції, перспективи, історії й літератури — і водночас здатністю ідеалізувати дійсність задля морального піднесення. Взірцевими майстрами вважалися Рафаель, Ніколя Пуссен, а згодом Жак-Луї Давід, чиї полотна на кшталт «Клятви Гораціїв» уславлювали громадянську доблесть у дусі неокласицизму. Британець Бенджамін Вест уславився тим, що зобразив сучасну подію («Смерть генерала Вулфа») з героїчним пафосом. У XIX столітті, з піднесенням реалізму, імпресіонізму та інтересу до буденного, історичний живопис поступово втратив колишню домінантну роль.
Різновид пейзажного жанру, присвячений морю: морським краєвидам, кораблям, гаваням; також окремий твір цього жанру.
Мементо морі (лат. memento mori — «пам'ятай про смерть») — художній твір або мотив, створений, щоб нагадати глядачеві про неминучість смерті, тлінність земного життя й марноту мирських благ. Це водночас філософська і моральна настанова, укорінена в античній та християнській традиціях: усвідомлення смертності мало спонукати людину жити чесно, дбати про душу й не прив'язуватися до минущого. У мистецтві ідея втілюється через набір упізнаваних символів. Найхарактерніший символ memento mori — людський череп, а також згаслі свічки, пісочні годинники й годинники (плин часу), зів'ялі квіти, гнилі плоди, мильні бульбашки й кістки. Ці образи розквітли в європейському мистецтві доби бароко, надто в натюрмортах-ванітас XVII століття, а також у надгробній скульптурі, портретах і релігійному живописі Середньовіччя й Ренесансу. Мотив нерідко поєднувався з написами-девізами. Memento mori відображав глибоку релігійність і гостре відчуття крихкості життя, посилене епідеміями чуми й війнами. Ідея й символіка смертності продовжують надихати митців і в сучасному мистецтві, від Дам'єна Герста до концептуальних інсталяцій.
Мистецтво коміксу — це художня практика, що спирається на мову коміксів: послідовність кадрів, поєднання зображення й тексту (репліки в «бульбашках», звуконаслідування), а також характерні комерційні техніки друку. У ширшому сенсі термін охоплює і твори образотворчого мистецтва, які запозичують стилістику, теми та візуальні прийоми коміксів, переносячи їх у контекст галереї. Комікс як самостійна форма поєднує риси літератури й візуального мистецтва, вибудовуючи оповідь через монтаж окремих панелей. Найпомітніше зближення «високого» мистецтва з коміксом сталося у поп-арті 1960-х років. Американський художник Рой Ліхтенштейн запозичував кадри з масових коміксів, збільшував їх і відтворював характерні растрові крапки Бендея, перетворюючи банальні образи на монументальні полотна й водночас іронічно осмислюючи механізми масової культури. Пізніше графічні романи Арта Шпіґельмана та інших авторів здобули визнання як серйозна художня й літературна форма. Сьогодні мова коміксу активно використовується у сучасному мистецтві, ілюстрації та стріт-арті, а межа між «низьким» жанром і музейним мистецтвом дедалі більше розмивається.
Мініатюра — невеликий за розміром твір живопису, найчастіше портрет, виконаний з надзвичайною тонкістю й ретельністю. Термін має два основні значення. По-перше, це малюнок або ілюстрація в рукописній книзі — так звана книжкова мініатюра, що прикрашала середньовічні манускрипти; слово походить не від «малий», а від латинського minium — червоної фарби, якою виділяли важливі місця тексту. По-друге, і найпоширеніше — це портретна мініатюра: крихітний інтимний портрет, який можна тримати в руці, носити як медальйон чи зберігати як особисту пам'ятку. Портретна мініатюра розквітла в Європі у XVI–XIX століттях. Її виконували аквареллю чи гуашшю на пергаменті, згодом — емаллю на металі або на тонких пластинках слонової кістки, що надавали образам сяйливості. Видатними майстрами були англієць Ніколас Гілліард при дворі Єлизавети I, а також численні художники доби Просвітництва й романтизму. Мініатюра слугувала засобом інтимної пам'яті: її дарували коханим, брали в дорогу, зберігали образ померлих. З винаходом фотографії в середині XIX століття портретна мініатюра поступово занепала, залишивши по собі витончену спадщину камерного мистецтва.
Різновид пейзажу, головний предмет якого — місто: його вулиці, площі, забудова, загальні краєвиди.
Мотив у мистецтві — це повторюваний елемент, образ, тема або візерунок, що з'являється у творі й відіграє в його побудові структурну чи смислову роль. Мотивом може бути конкретний предмет (череп, квітка, вікно), формальний прийом (певна лінія, форма чи колірна пляма), а також повторюваний сюжет чи тема, до якої художник знову й знову звертається впродовж творчості. Повторення мотиву створює ритм, єдність і внутрішні зв'язки, збагачуючи сприйняття та надаючи твору додаткових шарів значення. Поняття мотиву особливо важливе для аналізу декоративного мистецтва й орнаменту, де повторення й варіювання певного елемента є основою композиції. Водночас у ширшому сенсі мотив означає той конкретний фрагмент видимого світу, який художник обирає предметом зображення: так, імпресіоністи говорили про «мотив» у природі, а Поль Сезанн неодноразово повертався до одного улюбленого мотиву — гори Сент-Віктуар, вивчаючи її у різному світлі й порі року. У ширшому культурному контексті наскрізні мотиви — дерево життя, лабіринт, дзеркало — мандрують крізь епохи й стилі, поєднуючи твори мистецтва в єдину традицію образів і символів.
Наративне мистецтво — це мистецтво, що розповідає історію, тобто передає послідовність подій, дій чи станів, розгорнутих у часі. На відміну від суто декоративного чи безпредметного твору, наративний образ спонукає глядача «прочитати» зображене як епізод оповіді — з дійовими особами, конфліктом і розвитком. Історію можна розповісти в межах однієї картини, вихопивши вирішальну мить, або через серію зображень чи послідовність сцен, що розгортаються поступово. Джерелами сюжетів традиційно слугували міфологія, релігія, історія й література. Наративність — одна з найдавніших функцій візуального мистецтва: від рельєфів давніх цивілізацій і колони Траяна до середньовічних вітражів і фресок, що доносили біблійні історії неписьменній пастві. У ренесансному й бароковому живописі митці досягли вершин у передачі драматичної кульмінації подій. Особливий різновид становить наратив у серіях — як-от «сучасні моральні сюжети» Вільяма Гоґарта. У XX столітті наративне начало трансформувалося в комікс, фотосерію, відео- й перформативне мистецтво. Здатність оповідати лишається потужним засобом мистецтва звертатися до пам'яті, історії та людського досвіду.
Натюрморт — один з основних жанрів західного мистецтва, предметом якого є нерухомі, неживі об'єкти: квіти, фрукти й овочі, посуд, книги, музичні інструменти, здобич полювання, черепи та інші речі, впорядковані в композицію. Сама назва (франц. nature morte — «мертва природа», англ. still life — «нерухоме життя») точно передає суть жанру. У традиційній ієрархії натюрморт посідав найнижче місце, бо вважалося, що він вимагає лише вправності у копіюванні видимого, а не уяви чи високих ідей. Попри низький офіційний статус, натюрморт розквітнув у голландському й фламандському мистецтві XVII століття, ставши полем віртуозної майстерності у передачі фактури, світла, кольору й ілюзії матеріальності. Багато натюрмортів несли прихований символічний зміст — передусім ванітас, що нагадували про тлінність життя. Пізніше Жан-Батіст Шарден надав жанру шляхетної простоти, а на межі XIX–XX століть натюрморт став справжньою лабораторією модернізму: Поль Сезанн через яблука й глеки досліджував форму й простір, а кубісти Пабло Пікассо й Жорж Брак розклали предмети на грані й площини. Так «найскромніший» жанр перетворився на майданчик найсміливіших художніх революцій.
Жанр візуальних мистецтв, предметом якого є оголене людське тіло; у мистецтвознавстві вживають і синонім «акт».
Пейзаж — один з основних жанрів західного мистецтва, предметом якого є природне середовище: гори, ліси, річки, поля, море, небо, а також краєвиди, змінені людиною. Пейзаж може бути реалістичним, ідеалізованим, ліричним або цілком уявним; він передає не лише конкретне місце, а й настрій, пору року, освітлення та ставлення художника до природи. Тривалий час у класичній ієрархії жанрів пейзаж посідав низьке місце, слугуючи здебільшого тлом для релігійних чи міфологічних сцен. Як самостійний жанр пейзаж утвердився в європейському мистецтві у XVII столітті, зокрема у голландських майстрів, а також у класицистичних композиціях Клода Лоррена й Ніколя Пуссена. Справжній розквіт настав у XIX столітті: англійці Джон Констебл і Вільям Тернер, французи барбізонської школи та імпресіоністи піднесли пейзаж до рівня провідного жанру, зробивши його полем для сміливих формальних і колористичних експериментів. В українському мистецтві пейзаж посідає почесне місце: краєвиди Архипа Куїнджі з його неповторним світлом, роботи Сергія Васильківського й багатьох інших майстрів оспівали природу України, степ, Дніпро й села, ставши важливою частиною національної художньої традиції.
Жанр образотворчого мистецтва й окремий твір, що зображує конкретну реальну людину або групу людей і передає її подобу.
Репортажний живопис (яп. рупо, від англ. reportage) — японський післявоєнний художній рух, що виник на початку 1950-х років. Його прихильники прагнули викривати внутрішні суперечності повоєнного японського суспільства, яке вони сприймали як залежну від Америки державу під час американської окупації та Корейської війни. Художники цього напряму поєднували документальний, майже журналістський підхід із гострою соціальною й політичною критикою, звертаючись до реальних подій — протестів, конфліктів, наслідків мілітаризації та повсякденних злиднів. Рух був тісно пов'язаний із лівими політичними колами й ідеєю мистецтва як засобу суспільного втручання. Його представники — Накамура Хіросі, Ікеда Тацуо, Ямасіта Кікудзі, Ісії Сіґео — поєднували елементи реалізму й сюрреалізму, вдаючись до сатири, алегоричних образів та естетики гротеску, і передавали відчуття тривоги, насильства й відчуження доби. Репортажний живопис відображав ширшу дискусію повоєнного японського мистецтва про роль художника в суспільстві, про національну ідентичність і про можливість реалізму після катастрофи. Хоча як згуртований рух він проіснував недовго, поступившись місцем іншим течіям, репортажний живопис лишається важливим свідченням політично заангажованого мистецтва повоєнної Азії.
Розмовна картина (conversation piece) — тип неформального групового портрета невеликого розміру, на якому зображено кілька осіб — найчастіше членів однієї родини, іноді друзів чи знайомих — у домашньому інтер'єрі, вітальні чи в саду. Персонажі зазвичай заглиблені в невимушену дію: бесіду, чаювання, музикування, гру, прогулянку, — що й дало жанру назву. На відміну від офіційного парадного портрета, розмовна картина прагне передати природність поведінки, приватність побуту й соціальні зв'язки між героями. Жанр особливо розквітнув в Англії у XVIII столітті, коли заможне дворянство й буржуазія прагнули увічнити свій статус, майно та родинні зв'язки в затишній, а не помпезній формі. Провідними майстрами розмовної картини були Вільям Гоґарт, а також Артур Девіс, Йоганн Зоффані й молодий Томас Ґейнзборо. Такі полотна є цінним джерелом для істориків, бо детально фіксують інтер'єри, костюми, меблі, манери й дозвілля доби. Розмовна картина відображала нову буржуазну культуру приватності та сімейних цінностей, ставши характерним явищем англійського мистецтва епохи Просвітництва.
