Ukrainian art & cultureOnline
Інші виміри культури
Інші виміри культури
Тестовий режим: контент на сайті тестовий і буде видалений після запуску.
Словник мистецтва
Ukrainian Art&Culture онлайн-глосарій мистецьких термінів охоплює рухи, стилі та техніки, такі як Імпресіонізм, Гравюра, Відео-арт та багато інших.
від Реалізмдо Кіберпанк
34від Оліядо 3D Моделювання
8від Живописдо Дизайн
7від Трипіллядо Сучасність
2349 термінів
Аерографія — живописна техніка, у якій фарбу розпорошують стисненим повітрям через аерограф, невеликий пневматичний інструмент. Це дає змогу створювати рівні, однорідні поверхні, м'які тональні переходи та плавні градієнти без слідів пензля, а тому техніку часто застосовують для досягнення високого рівня реалізму. Аерограф з'явився наприкінці XIX століття й спершу використовувався для ретуші фотографій та комерційної ілюстрації. У XX столітті його широко застосовували у плакаті, рекламі, дизайні автомобілів та науковій ілюстрації. У мистецтві аерографія стала важливим інструментом для фотореалістів і поп-артистів, зокрема її використовувала Одрі Флек для гладеньких, майже фотографічних поверхонь. Термін «аерографія» також уживають у переносному значенні — як ретуш або приховування небажаних деталей на зображенні. Техніка вимагає точного контролю тиску й відстані, а також трафаретів чи масок для чіткого окреслення форм.
Техніка створення об’ємного твору з різнорідних елементів, насамперед знайдених чи готових предметів, а також сам такий твір.
Кадавр екскі (exquisite corpse, «вишуканий труп») — колективний метод малювання чи письма, винайдений сюрреалістами близько 1925 року. Кілька учасників по черзі додають фрагмент до спільного твору, не бачачи попередніх частин: аркуш складають так, щоб приховати вже намальоване, лишаючи видимими тільки з'єднувальні лінії. У результаті постає химерна, непередбачувана істота чи фраза, породжена колективним несвідомим. Назва походить від першого речення, отриманого в літературній версії гри: «Вишуканий труп питиме молоде вино». Серед учасників були Андре Бретон, Ів Танґі, Марсель Дюшан, Жоан Міро. Метод утілював ключові принципи сюрреалізму — автоматизм, випадковість, відмову від індивідуального контролю та звільнення уяви від логіки. «Вишуканий труп» став не лише грою, а й серйозним творчим інструментом, що вплинув на пізніші колективні й перформативні практики та досі використовується в мистецькій освіті для розкріпачення уяви.
Водяний знак — зображення або позначка на аркуші паперу, видима, коли аркуш розглядають на просвіт. Знак утворюється завдяки різній товщині паперу в межах одного аркуша: під час виготовлення паперу вручну на дротяній сітчастій формі закріплюють тонкий дротяний малюнок, і в цих місцях осідає менше волокна, тож папір стає трохи тоншим і пропускає більше світла. Водяні знаки з'явилися в італійському паперовому виробництві наприкінці XIII століття й спершу слугували марками майстерень чи паперових млинів. З часом вони стали важливими для встановлення походження й датування паперу. Для істориків мистецтва водяні знаки є цінним інструментом дослідження старих малюнків, гравюр і рукописів: аналіз знаку допомагає визначити, коли й де виготовлено аркуш, а отже, уточнити атрибуцію та датування твору. Водяні знаки застосовують і як засіб захисту від підробок — на банкнотах, документах і поштових марках. У мистецькому контексті вивчення водяних знаків є частиною технічної експертизи графічних творів.
Гравюра різцем (engraving) — техніка високоточного інтагліо-друку, за якої зображення вирізають безпосередньо на металевій (зазвичай мідній) пластині за допомогою штихеля — сталевого різця з V-подібним профілем. Митець фізично видаляє метал, прокладаючи чисті, чіткі борозни, які потім заповнюють фарбою; надлишок стирають із поверхні, і під тиском преса фарба з борозен переходить на зволожений папір. Техніка вимагає великої майстерності й сили, бо кожна лінія прорізається вручну, а виправлення майже неможливі. Гравюра розвинулася в Європі у XV столітті й досягла вершин у творчості Альбрехта Дюрера, чиї аркуші вражають тональним багатством, досягнутим самою лише щільністю штрихування. Століттями репродукційна гравюра була головним засобом тиражування й поширення зображень до появи фотомеханічного друку. В Україні мідьоритна гравюра розквітла у XVII–XVIII століттях у майстернях Києво-Печерської лаври, ставши важливою частиною барокової книжкової культури.
Гратаж (від французького gratter — «шкребти») — живописна техніка, за якої фарбу вишкрябують із поверхні полотна чи паперу гострим інструментом, оголюючи нижні шари або основу. Полотно попередньо вкривають шаром олійної фарби й накладають на текстурований предмет, після чого зішкрібання створює несподівані фактурні ефекти. Техніку винайшов сюрреаліст Макс Ернст 1927 року як засіб автоматизму — способу обійти свідомий контроль художника й дати простір випадковості та підсвідомому. Найповніше гратаж застосовував Макс Ернст, поєднуючи його з фротажем; він переносив рельєф дерева, листя чи сітки на живописну поверхню. Разом із декалькоманією та фумажем гратаж належить до арсеналу експериментальних методів, якими сюрреалісти розширювали межі традиційного малярства. Для української художньої освіти й практики гратаж лишається важливим прикладом технік автоматизму, що впливали на європейський модернізм і графічні пошуки XX століття.
Декалькоманія — техніка перенесення зображення, за якої рідку фарбу наносять на поверхню, притискають до неї іншу поверхню (папір, скло чи полотно), а потім розділяють їх. Унаслідок розтягування й відриву фарби виникають несподівані, схожі на дзеркальні розгалужені, губчасті чи мереживні структури, що нагадують скелі, ліси, коралі або хмари. Спочатку декалькоманія була комерційним способом перенесення візерунків на кераміку у XIX столітті, але близько 1936 року її як художній прийом розвинув сюрреаліст Оскар Домінгес, а згодом активно застосовував Макс Ернст, вбудовуючи випадкові текстури у фантастичні пейзажі. Для сюрреалістів декалькоманія була ще одним методом автоматизму — способом залучити випадок і підсвідоме, звільнивши образ від свідомого контролю художника. Отримані фактури нерідко ставали відправною точкою для домальованих сцен, у яких абстрактна пляма перетворювалася на впізнаваний, але тривожний світ.
Деколаж (décollage) — техніка й практика, протилежна колажу: замість наклеювання елементів художник відриває, зриває чи видаляє шари вже наявного матеріалу, найчастіше афіш і плакатів, оголюючи нижчі верстви й випадкові розриви. Термін пов'язаний передусім із рухом нового реалізму (Nouveau Réalisme) у Франції кінця 1950-х — 1960-х років. Художники-афішисти Жак Війґле, Раймон Ен, Франсуа Дюфрен та Міммо Ротелла знімали зі стін міст пошарпані, надірвані рекламні плакати й представляли їх як готові твори, у яких випадкові розриви, накладання й сліди часу ставали естетичним висловлюванням про сучасне урбаністичне середовище й консюмеризм. Деколаж перетворював анонімну вуличну поверхню на своєрідний палімпсест колективної пам'яті міста. Ця стратегія «знайденого» й частково зруйнованого образу перегукується з ідеями реді-мейду та вплинула на пізніші практики апропріації, стріт-арту й концептуального мистецтва.
Дереворит — метод рельєфного (високого) друку, за якого зображення вирізають на поверхні дерев'яного бруска, розпиляного вздовж волокон. Художник видаляє ділянки, що мають лишитися білими, залишаючи опуклими лінії й площини майбутнього зображення; ці опуклі частини вкривають фарбою й притискають до паперу. Дереворит — найдавніша техніка друку зображень: у Східній Азії його застосовували ще з раннього середньовіччя, а в Європі він поширився наприкінці XIV — на початку XV століття разом із виготовленням паперу. Найвищого мистецького рівня європейський дереворит досяг у творчості Альбрехта Дюрера, чиї гравюри вражають тонкістю штриха й складністю композиції. У XX столітті німецькі експресіоністи відродили дереворит заради його грубої, енергійної виразності. Від дереворита слід відрізняти торцеву гравюру на дереві, яку ріжуть упоперек волокон, і споріднену ліногравюру. В українському мистецтві дереворит мав давню традицію в оздобленні стародруків, зокрема у книжковій гравюрі доби бароко.
Жестовий (gestural) — термін, що описує нанесення фарби вільними, широкими, енергійними рухами руки й усього тіла, коли слід пензля, розмах, натиск і швидкість самі стають головним виразним змістом твору. У жестовому живопису процес малювання прирівнюється до дії чи перформансу: полотно фіксує фізичну присутність художника, його емоцію та рух у часі. Найяскравіше поняття виявилося в абстрактному експресіонізмі середини XX століття, зокрема в так званому «живописі дії» (action painting) — терміні, який критик Гарольд Розенберг застосував до практики Джексона Поллока, що розбризкував і лив фарбу на розстелене на підлозі полотно, та Віллема де Кунінга з його бурхливими мазками. Споріднені пошуки розвивав європейський ташизм і ліричну абстракцію. Жестовість наголошує на безпосередності, спонтанності й тілесності творчого акту, протиставляючи їх виваженій, «геометричній» абстракції. Вплив жестового підходу відчутний у сучасному живопису, каліграфічних та перформативних практиках.
Живописний (мальовничий) — термін, що позначає нанесення фарби у «вільний», менш контрольований спосіб, унаслідок чого в завершеній картині лишаються видимі мазки пензля. Такий підхід протиставляється лінійному, або графічному, де форми окреслені чіткими контурами, а мазки згладжені й непомітні. Поняття «живописне» (нім. malerisch) розробив і теоретично обґрунтував швейцарський історик мистецтва Генріх Вельфлін у праці «Основні поняття історії мистецтва» (1915) як одну з п'яти пар протиставлень, за якими він розрізняв стилі Ренесансу й бароко. У живописному стилі форми зливаються, наголошується на масах світла й тіні, кольорі та русі, а не на замкненому контурі. Класичними прикладами живописного письма є твори Тиціана, Рембрандта, Веласкеса, Франса Гальса, а згодом — імпресіоністів. Живописний підхід підкреслює сам процес малювання й матеріальність фарби, тому лишається одним із ключових понять для аналізу стилю в європейському малярстві.
Ілюзіонізм — живопис, що створює переконливу ілюзію реального об'єкта чи простору, або скульптура, у якій постать зображено настільки правдоподібно, що вона видається живою. Термін охоплює широкий спектр прийомів, від ретельного світлотіньового моделювання до застосування лінійної та повітряної перспективи. Витоки ілюзіонізму сягають античності — Пліній Старший описує змагання Зевксіса й Паррасія, де намальований виноград нібито приваблював птахів. Найпишнішого розквіту ілюзіонізм досяг у мистецтві Відродження та бароко, коли майстри розписували стелі церков і палаців так, що архітектура ніби продовжувалася в небо (техніка «ді сотто ін су»). Видатними прикладами є плафони Андреа Поццо та Корреджо. Ілюзіонізм тісно пов'язаний із тромплеєм і квадратурою. У монументальному живописі України ілюзіоністичні розписи прикрашали інтер'єри барокових храмів, засвідчуючи глибоке засвоєння європейської традиції ілюзорного простору.
Імпасто (від італійського impasto — «тісто», «замішування») — ділянка густо накладеної фарби або текстури в живопису, за якої мазки виступають над поверхнею полотна й зберігають сліди пензля чи мастихіна. Товстий шар фарби ловить світло, створюючи гру рельєфу, тіней і матеріальної відчутності, що надає зображенню енергії та безпосередності. Техніка стала можливою з поширенням олійних фарб у європейському малярстві. Її майстерно використовували Тиціан і Рембрандт, у якого імпасто моделювало обличчя й тканини, підсилюючи ефект внутрішнього світіння. У XIX столітті найемоційнішого вияву імпасто досягло у творчості Вінсента ван Гога, чиї вихрові рельєфні мазки стали візитівкою постімпресіонізму. Пізніше експресіоністи та абстрактні експресіоністи, зокрема у фактурному живописі, розвивали виражальні можливості густої фарби. Імпасто протиставляється гладенькому, безслідному живопису й лишається одним із головних засобів фактурної виразності.
Інтагліо (від італійського intaglio — «різьблення», «виїмка») — узагальнена назва форм друку, у яких зображення утворюється заглибленнями на друкарській пластині: саме поглиблені лінії або протравлені ділянки утримують фарбу. Пластину, зазвичай мідну чи цинкову, повністю вкривають фарбою, а потім витирають поверхню, лишаючи фарбу тільки в борозенках; під тиском преса зволожений папір вдавлюється в заглиблення й переймає зображення. До технік інтагліо належать гравюра різцем, офорт, суха голка, акватинта та меццотинто. Ця родина технік протилежна високому друку (дереворит, ліногравюра), де фарбу тримають опуклі елементи. Розквіт інтагліо припадає на XV–XVIII століття у творчості Дюрера, Рембрандта, Гойї. В Україні мідьоритні гравюри активно розвивалися у книжковому й іконографічному мистецтві доби бароко, зокрема у майстернях Києво-Печерської лаври, де інтагліо слугувало для складних ілюстрацій і панегіричних аркушів.
Колаж (від фр. coller — «клеїти») — техніка й отриманий твір, у якому шматки паперу, фотографій, тканини, газетних вирізок та інших готових матеріалів розташовують і приклеюють до опорної поверхні. Хоча наклеювання відоме здавна в народному й декоративному мистецтві, статусу серйозного модерністського методу колаж набув близько 1912 року завдяки Пабло Пікассо й Жоржу Браку, які ввели в кубістичні картини клаптики реального світу, поставивши під сумнів межу між зображенням і дійсністю. Далі колаж підхопили дадаїсти й сюрреалісти, а також конструктивісти. В українському аванґарді монтажно-колажні принципи розвивав харків'янин Василь Єрмилов, поєднуючи дерево, метал, шрифт і фактуру. Колаж радикально розширив уявлення про матеріал мистецтва, ставши основою для асамбляжу, фотомонтажу й змішаних технік. Він лишається одним із найпоширеніших методів у сучасному візуальному мистецтві, дизайні та освіті.
К'яроскуро (chiaroscuro) — італійський термін, що дослівно означає «світло-тінь» і позначає розподіл та взаємодію світла й тіні у творі, а також моделювання об'єму й простору за допомогою тональних контрастів. Прийом розвинувся в добу Відродження: Леонардо да Вінчі досліджував плавні переходи від світла до тіні (споріднене поняття — сфумато), надаючи формам відчуття тривимірної повноти. Найдраматичнішого вираження к'яроскуро набуло в бароко: Караваджо застосовував різкі контрасти яскравого світла й глибокого мороку (тенебризм), щоб посилити емоційну напругу й театральність сцен. Цей підхід вплинув на численних майстрів світлотіні по всій Європі. К'яроскуро лишається фундаментальним засобом виразності в живопису, графіці, фотографії та кіно, де контраст світла й темряви формує настрій, обсяг і драматургію. Термін уживають і щодо гравюри «к'яроскуро», друкованої з кількох дощок для передавання тонів.
Ліногравюра — техніка високого друку, споріднена з деревориту, але за поверхню використовує лінолеум, у якому вирізують малюнок і з якого потім друкують. Художник видаляє ділянки, що мають лишитися білими, а опуклі частини, що зберігаються, укриває фарбою й притискає до паперу. М'якість лінолеуму, який ріжеться однаково легко в усіх напрямках, дозволяє вільні, енергійні лінії та великі кольорові площини, робить техніку доступною й виразною. Ліногравюра з'явилася на початку XX століття; її мистецький потенціал розкрили німецькі експресіоністи, а згодом Анрі Матісс і особливо Пабло Пікассо, який продемонстрував метод друку кількома кольорами з однієї пластини. Через простоту й демократичність техніка широко застосовувалася в плакаті, книжковій графіці та навчанні. В українському мистецтві XX століття ліногравюра стала важливим засобом станкової та книжкової графіки, зокрема у творчості майстрів, що розвивали національну графічну школу.
Літографія (від грецького lithos — «камінь» і graphein — «писати») — техніка плоского друку, що ґрунтується на взаємному відштовхуванні жиру й води. Художник малює зображення жирним олівцем чи тушшю на гладенькому вапняковому камені або металевій пластині; поверхню обробляють так, що зображувальні ділянки притягують друкарську фарбу, а незображувальні, зволожені водою, її відштовхують. На відміну від інтагліо чи високого друку, тут немає ані заглиблень, ані рельєфу — друк відбувається з рівної поверхні. Літографію винайшов Алоїз Зенефельдер у Мюнхені близько 1796 року. Техніка швидко здобула популярність завдяки здатності точно відтворювати вільний рисунок; її блискуче використовували Оноре Дом'є в політичній карикатурі, Тулуз-Лотрек у кольорових афішах та Одилон Редон. Літографія відкрила добу масового тиражованого зображення й лишається важливим засобом художньої графіки. В Україні літографія широко застосовувалася у видавничій справі та станковій графіці XIX–XX століть.
Матеріальний живопис — техніка, за якої в густу імпасто-фарбу додають сторонні матеріали: пісок, землю, цемент, гіпс, тирсу, черепашки чи шматки тканини, аби надати поверхні відчутної фізичної фактури й ваги. Замість того щоб зображати світ, художник наголошує на самій матеріальності твору, перетворюючи полотно на об'єкт із власним рельєфом і речовинністю. Ця практика розквітла в європейському мистецтві після Другої світової війни, у межах ар інформель і ташизму 1940–1950-х років, як реакція на геометричну абстракцію й прагнення до безпосередньої, майже органічної виразності. Провідними майстрами матеріального живопису були Жан Дюбюффе з його «текстурологіями» та іспанський художник Антоні Тапієс, який змішував мармуровий пил і пісок, створюючи стінописні поверхні зі слідами подряпин і написів. Техніка вплинула на розвиток асамбляжу й розмивала межу між живописом і скульптурою, збагачуючи мову повоєнної абстракції.
Меццотинто (від італійського mezzo — «половина» і tinto — «тон») — техніка глибокого друку, розроблена в XVII столітті, що дозволяє відтворювати м'які тональні переходи й насичені, оксамитові чорні тони. Робота починається з суцільного шорсткування мідної пластини спеціальним зубчастим інструментом — гранувальником, який укриває поверхню безліччю дрібних заглиблень; якщо надрукувати таку пластину відразу, вона дасть рівномірний оксамитово-чорний відбиток. Художник створює зображення «від темного до світлого», вигладжуючи й поліруючи ділянки, що мають бути світлішими: чим більше згладжено, тим менше фарби вони втримають. Техніку приписують Людвігу фон Зігену; особливого розвитку меццотинто набуло в Англії XVIII століття, де його широко застосовували для тиражування портретів. На відміну від лінійних технік — офорту чи різцевої гравюри — меццотинто оперує тоном і світлотінню, наближаючись до живописної виразності, чим і цінувалося у відтворенні картин.
Модульний — термін, що застосовується у зв'язку з мінімалізмом і позначає твір мистецтва, складений із повторюваних однакових частин, або модулів, які можна переміщувати, розділяти й наново з'єднувати. Модуль — це стандартна одиниця, з якої за принципом повторення й комбінування будується вся структура твору. Такий підхід відкидає ідею унікальної, ієрархічно вибудуваної композиції на користь безособової, серійної логіки, часто пов'язаної з промисловим виробництвом. Модульність стала однією з центральних ідей мінімалізму 1960-х років у США. Дональд Джадд створював «прогресії» та стоси однакових металевих коробок, Карл Андре викладав підлогові твори з ідентичних цегл або металевих плит, а Сол Левітт будував відкриті кубічні ґратчасті структури. Модульний принцип пов'язаний із серіальним мистецтвом і наголошує на системі, наборі правил та відношеннях між елементами, а не на індивідуальному жесті митця, що радикально змінило уявлення про скульптуру XX століття.
Мозаїка — зображення, складене з дрібних частинок, традиційно маленьких кубиків (тессер) із теракоти, кольорового скла, кераміки, каменю чи мармуру, які вмуровують у розчин на підлогах, стінах і склепіннях. Мистецтво мозаїки має тисячолітню історію: воно розвивалося ще в Месопотамії, досягло вишуканості в елліністичній Греції та Римі, де прикрашало підлоги вілл, а найвищого духовного піднесення набуло у візантійському сакральному мистецтві. Візантійські майстри використовували смальту — непрозоре кольорове скло, часто з тонким шаром золота, — щоб мерехтливі поверхні храмів наче світилися зсередини. Ця традиція мала визначальний вплив на Київську Русь. Найвидатніша пам'ятка української мозаїки — ансамбль Софійського собору в Києві XI століття, зокрема велична «Богоматір Оранта» в апсиді, виконана з мільйонів смальтових кубиків. Мозаїчне мистецтво пережило відродження в модерні та монументальному мистецтві XX століття, зберігаючи виняткову довговічність і сяйливу барвистість.
Монопринт — форма графічного мистецтва, у якій відбиток певного зображення можна отримати лише в єдиному примірнику, на відміну від більшості видів друку, що дозволяють виготовляти багато однакових відбитків. На відміну від чистої монотипії, монопринт має сталу матрицю — виґравіювану, протравлену чи іншим способом оброблену пластину з незмінним базовим малюнком, — але щоразу її по-новому вкривають фарбою від руки, додають кольори, витирання чи мазки, тож кожен відбиток стає унікальним. Так поєднуються повторюваний друкарський елемент і неповторний живописний жест. Термін часто вживають поряд із монотипією, і межа між ними буває розмитою. Монопринт приваблює художників свободою експерименту, поєднанням випадковості й контролю, багатством фактур і кольору. Цю техніку використовували Едґар Деґа, Поль Гоген, а в XX столітті — багато майстрів, що шукали індивідуальності в межах друкарського медіа, зокрема представники української графічної школи, які цінували неповторність кожного аркуша.
Монотипія — унікальне зображення, надруковане з гладенької непористої пластини, як-от скла чи металу, на яку попередньо нанесли малюнок фарбою або тушшю. Художник вільно малює на поверхні пластини, а потім притискає до неї аркуш паперу, переносячи зображення; оскільки більшість фарби переходить на папір за один відбиток, отримати другий такий самий відбиток неможливо — звідси й назва «моно», єдиний. Монотипія поєднує спонтанність живопису чи малюнка з м'якою, дещо розмитою якістю друкованого зображення й непередбачуваними ефектами, що виникають під тиском. Найдавніші приклади техніки приписують італійському майстрові XVII століття Джованні Бенедетто Кастільйоне. Пізніше монотипію блискуче застосовував Едґар Деґа, створюючи серії з ефектами світла та руху. У XX столітті техніка приваблювала багатьох художників свободою й безпосередністю, зокрема майстрів української графіки, для яких вона стала полем експерименту з фактурою, тоном і кольором на межі живопису та друку.
Монтаж — зібрання зображень, взаємопов'язаних між собою так, що вони утворюють єдиний цілісний твір або його частину. Термін походить із французького monter — «монтувати», «складати» — і спершу вживався в кінематографі для позначення склеювання окремих кадрів у смислову послідовність. У візуальному мистецтві монтаж означає компонування готових образів — вирізок із газет, фотографій, репродукцій — у нову композицію, що народжує несподівані значення через їх зіставлення. Різновидом монтажу є фотомонтаж, який дадаїсти перетворили на гостру політичну зброю під час і після Першої світової війни: Ганна Гьох, Рауль Гаусман і особливо Джон Гартфілд створювали викривальні антимілітаристські й антифашистські образи, вирізаючи й поєднуючи фрагменти масової преси. Монтаж заснований на принципі зіставлення (юкстапозиції), коли зміст виникає не всередині окремого образу, а між образами. Ця техніка глибоко вплинула на модерну графіку, плакат, рекламу та сучасне цифрове мистецтво.
Мультимедіа — термін, уперше вжитий у 1960-х роках для опису творів змішаної техніки, що містили електронний складник. На відміну від просто «змішаних медіа», де поєднуються традиційні матеріали, мультимедіа передбачає введення технологічних елементів — світла, звуку, кіно, відео, слайдів чи, згодом, комп'ютерних систем — у художній твір, часто в межах перформансу чи середовища (енвайронменту). Поштовхом до розвитку мультимедіа стали хепенінги й події руху «Флюксус», а також експерименти на межі мистецтва й техніки. Знаковим прикладом раннього мультимедіа була програма «Exploding Plastic Inevitable» Енді Воргола з гуртом The Velvet Underground, де поєднувалися музика, кіно, світлові проєкції й танець. Мультимедійні практики розвинули відеомитці, зокрема Нам Джун Пайк, якого вважають одним із засновників відеоарту. З появою цифрових технологій наприкінці XX століття мультимедіа розширилося до інтерактивних інсталяцій та мистецтва нових медіа, ставши однією з провідних форм сучасної художньої творчості.
Офорт (etching) — техніка інтагліо-друку, у якій зображення утворюється хімічною дією кислоти, а не механічним різанням. Металеву пластину вкривають кислотостійким лаком (ґрунтом), крізь який голкою продряпують малюнок, оголюючи метал. Потім пластину занурюють у кислоту, що протравлює відкриті лінії, утворюючи заглиблення для утримання фарби. Оскільки малювання голкою по м'якому лаку майже так само вільне, як малювання олівцем, офорт дає художникам значно більшу спонтанність і легкість лінії, ніж різцева гравюра. Регулюючи час травлення й повторне вкривання лаком, можна отримати широкий діапазон тонів. Технікою неперевершено володів Рембрандт, а також Франсиско Гойя, чиї серії «Капрічос» і «Жахи війни» стали вершинами графічного мистецтва. Офорт залишається одним із найпопулярніших і найвиразніших методів авторської графіки, який широко застосовують і сучасні українські графіки.
Офсетна літографія — різновид літографського друку, у якому зображення переноситься з друкарської форми не безпосередньо на папір, а спершу на проміжний гумовий циліндр (офсетне полотно), а вже з нього — на аркуш. Слово «офсет» походить від англійського offset — «перенесення», «зміщення». Цей опосередкований спосіб зменшує зношування друкарської форми й дає рівномірний, чіткий відбиток на різних поверхнях. Як і в класичній літографії, друк ґрунтується на несумісності жиру й води. Офсетну технологію розробили на початку XX століття, і вона швидко стала домінантним промисловим методом масового друку книжок, журналів, плакатів і репродукцій. Хоча офсет виник передусім як комерційна поліграфічна технологія, художники XX століття, зокрема майстри поп-арту, свідомо використовували його візуальну естетику — рівні кольорові площини й характерну растрову крапку — як виражальний засіб. Офсетна літографія зробила якісне тиражоване зображення доступним і масовим, докорінно змінивши культуру візуального відтворення.
Пап'є-кольє (з французького papier collé — «наклеєний папір») — специфічна форма колажу, ближча до малюнка, ніж до живопису, у якій на основу наклеюють шматки паперу — часто друковані, кольорові чи фактурні. Техніку винайшов Жорж Брак у 1912 році, коли наклеїв на аркуш смуги паперу, що імітував дерев'яні панелі; майже одночасно її почав використовувати Пабло Пікассо. Пап'є-кольє стало логічним продовженням аналітичного кубізму й важливим кроком до синтетичного кубізму: замість того щоб зображати предмети, художники вводили в композицію самі шматки реального матеріалу — уривки газет, шпалери, ноти, — які водночас лишалися площинами кольору й форми та натякали на впізнавані речі. Це створювало гру між реальністю й зображенням, між площиною й ілюзією. Пап'є-кольє відрізняється від ширшого поняття колажу переважним використанням саме паперу й тісним зв'язком із рисунком. Техніка мала величезний вплив на розвиток модерного мистецтва XX століття.
Перспектива — система зображення об'єктів тривимірного простору на двовимірній поверхні картини так, щоб передати враження глибини, відстані й об'єму. Найвпливовішим різновидом є лінійна перспектива, за якої паралельні лінії, віддаляючись, здаються збіжними до однієї чи кількох точок зникнення на лінії обрію, а предмети зменшуються пропорційно віддаленню. Математичні засади лінійної перспективи розробили в ренесансній Флоренції: перші досліди належать архітекторові Філіппо Брунеллескі близько 1415 року, а теоретично їх виклав Леон Баттіста Альберті у трактаті «Про живопис» (1435). Це відкриття докорінно змінило європейське мистецтво, давши художникам змогу будувати переконливо цілісний, вимірюваний простір. Поряд із лінійною існує повітряна (тональна) перспектива, що передає глибину через послаблення кольору й чіткості віддалених предметів, як у творах Леонардо да Вінчі. Перспектива лишалася основою академічного живопису століттями, аж поки модерністи XX століття не почали свідомо переглядати й руйнувати її умовності.
Пленер (з французького plein air — «відкрите повітря») — практика малювання завершених картин просто неба, а не в майстерні, задля безпосереднього спостереження природного світла, кольору й атмосфери. Хоча художники здавна робили етюди на природі, звичай виконувати надворі саме кінцевий твір поширився у XIX столітті. Цьому сприяли технічні нововведення, передусім винайдення олійних фарб у металевих тюбиках (близько 1841 року), які зробили матеріали портативними. Важливими попередниками пленеру були майстри барбізонської школи, зокрема Каміль Коро й Теодор Руссо, які працювали в лісі Фонтенбло. Найповніше принцип пленеру втілили французькі імпресіоністи — Клод Моне, Оґюст Ренуар, Каміль Піссарро, — для яких передавання миттєвих ефектів світла й пори дня стало головною метою. Моне писав серії того самого мотиву за різного освітлення, аби вловити мінливість атмосфери. Пленерний живопис змінив саме уявлення про колір і світло й глибоко вплинув на подальший розвиток європейського мистецтва.
Пряме різьблення (direct carving) — підхід до створення скульптури, за якого митець працює безпосередньо з блоком матеріалу — каменем чи деревом — дозволяючи самому процесу різьблення й природі матеріалу підказувати остаточну форму, а не переносить наперед виготовлену глиняну чи гіпсову модель за допомогою помічників. Цей метод, що утвердився на початку XX століття, був естетичним і етичним маніфестом: він проголошував «правдивість матеріалу» (truth to materials) — повагу до текстури, зернистості й ваги природної речовини. Пряме різьблення повернуло цінність ручної праці й унікальності авторського дотику, протиставивши їх академічній практиці відливання й тиражування. Провідними майстрами були Костянтин Бранкузі, Ерік Ґілл, а згодом Генрі Мур і Барбара Гепворт, які вважали, що форма повинна органічно зростати з матеріалу. Ідеї прямого різьблення суттєво вплинули на модерністську скульптуру й розуміння самої природи тривимірного мистецтва.
Японська техніка низькотемпературного випалу кераміки, за якої розжарений виріб виймають із печі й студять на повітрі; також самі вироби.
Ракурсне скорочення (foreshortening) — прийом зображення об'єкта чи людського тіла під кутом до площини картини так, щоб створити переконливу ілюзію проєкції в глибину простору. Форми, спрямовані до глядача, зображують коротшими й стисненими, а перекриття й різкі зміни масштабу підсилюють відчуття тривимірності. Скорочення є частковим випадком ширшого принципу перспективи й стало одним із головних технічних викликів для художників, оскільки вимагає точного спостереження й нерідко суперечить тому, що «знає» розум про справжні пропорції тіла. Майстерне застосування ракурсу — ознака високої майстерності від часів Відродження: класичним прикладом є радикально скорочена постать у картині Андреа Мантеньї «Мертвий Христос», де тіло ніби виступає просто на глядача. Караваджо, Тінторетто й майстри бароко використовували драматичне скорочення для посилення динаміки та емоційного впливу. Прийом лишається основою реалістичного малюнка, анімації та тривимірної графіки.
Рельєф — вид скульптури, у якому об'ємні форми виступають із плоскої основи (тла), лишаючись із нею одним цілим; такий твір зазвичай кріпиться до стіни й розрахований на сприйняття переважно спереду. Залежно від висоти, на яку зображення виступає над площиною, розрізняють низький рельєф (барельєф), де форми ледь підняті, високий рельєф (горельєф), де вони виступають більш ніж наполовину й місцями майже відриваються від тла, а також заглиблений рельєф, де форми врізані нижче поверхні. Рельєф — одна з найдавніших форм скульптури: він прикрашав храми Стародавнього Єгипту, Ассирії та Греції, зокрема славетний фриз Парфенона. У добу Відродження неперевершені бронзові рельєфи для флорентійського баптистерію створив Лоренцо Гіберті, застосувавши перспективу для ілюзії глибини. Рельєф здавна поєднував скульптуру з архітектурою в оздобленні фасадів, порталів і надгробків. У мистецтві України рельєф широко представлений у різьбленому декорі храмів та монументальній скульптурі.
Семплювання (вибірка) — у своїй найпростішій формі повторна обробка вже наявної культури, зазвичай за допомогою технологій, подібно до того, як це робить колаж. Термін походить із музичного виробництва, де семпл — це фрагмент готового звукозапису, вбудований у новий твір; у ширшому культурному сенсі семплювання означає привласнення, перекомпонування й переосмислення наявних образів, звуків чи текстів. У візуальному мистецтві семплювання пов'язане з практиками апропріації, коли художник свідомо запозичує чужі зображення — рекламу, кадри з мас-медіа, знамениті твори мистецтва — і вміщує їх у новий контекст, ставлячи під сумнів поняття оригінальності, авторства й авторського права. Ця стратегія стала особливо помітною в постмодерному мистецтві 1980-х років, у творчості митців, що працювали з масовою культурою. Семплювання є нащадком колажу й фотомонтажу, але наголошує на цифровій і медійній природі сучасної культури, де образи безперервно копіюються, поширюються й переробляються.
Серіальне (серійне) мистецтво — мистецтво, що дотримується суворого набору правил для визначення власної композиції або для побудови цілої серії композицій. Замість інтуїтивного, суб'єктивного вибору художник заздалегідь встановлює систему — послідовність, прогресію, перестановку чи математичну формулу — і послідовно її реалізує, часто утворюючи низку споріднених творів. Такий метод усуває або принаймні обмежує роль особистого смаку й випадкового рішення, наголошуючи натомість на логіці, порядку й наперед заданій структурі. Серіальне мистецтво тісно пов'язане з мінімалізмом і концептуалізмом 1960-х років. Сол Левітт формулював письмові інструкції та вичерпні набори варіацій геометричних форм; Дональд Джадд будував ряди однакових об'єктів, розставлених за чіткими інтервалами; Ганне Дарбовен заповнювала аркуші системними числовими послідовностями. Серіальність споріднена з модульним принципом, адже обидва оперують повторенням і системою. Ідея серії поставила під сумнів традиційне уявлення про унікальний шедевр і зробила самий процес та концепцію центральними для твору мистецтва.
Суха голка (drypoint) — техніка інтагліо-друку, за якої малюнок продряпують на металевій (зазвичай мідній) пластині гострим, схожим на голку інструментом без застосування кислоти. На відміну від гравюри різцем, суха голка не вирізає рівну борозну, а піднімає з обох боків штриха тонкий заусенець металу — так званий барб. Саме барб утримує додаткову фарбу й друкує м'яку, оксамитову, дещо розмиту лінію, що надає відбиткам характерної теплоти й глибини. Ця делікатна заусениця швидко стирається під тиском преса, тому наклад якісних відбитків невеликий, що робить ранні аркуші особливо цінними. Технікою майстерно володів Рембрандт, поєднуючи її з офортом задля багатства тону; активно її використовували й модерністи, зокрема експресіоністи. Суха голка лишається улюбленим засобом художників-графіків завдяки безпосередності жесту — процес продряпування близький до вільного малювання, а результат зберігає інтимність авторської руки.
Тиснення (embossed) — рельєфна, піднята або заглиблена поверхня, створена внаслідок друкарських чи оздоблювальних процесів, коли матеріал (найчастіше папір) продавлюють між формою й контрформою без нанесення фарби або з нею. У результаті зображення чи текст сприймаються не лише зором, а й на дотик. У межах естампу існує окремий вид — «сліпий друк» (blind embossing), безбарвний рельєфний відбиток, який ставить під сумнів традиційну роль чорнила й акцентує на фактурі та грі світла на поверхні аркуша. У XX столітті рельєфні відбитки досліджували художники, зацікавлені в чистій формі та матеріальності, зокрема майстри мінімалізму й конструктивної абстракції. Тиснення широко застосовують і в декоративно-ужитковому мистецтві, палітурній справі, дизайні книжок, паковань та поліграфії, де воно надає виробам тактильної виразності й статусної якості. Термін також описує рельєф на шкірі, металі й тканині.
Торцева гравюра (різновид ксилографії, або дереворита) — техніка високого, або рельєфного, друку, за якої зображення вирізають на торцевому зрізі твердих порід дерева, найчастіше самшиту. На відміну від класичної обрізної гравюри (власне поздовжньої ксилографії), де майстер працює на боковій дошці й вибирає тло, залишаючи лінію в рельєфі, у торцевій техніці штихелем прорізають саму лінію, а неторкана поверхня дає при відбитку насичений чорний тон. Щільна однорідна структура торцевого зрізу дозволяє домогтися надзвичайно тонких, чітких ліній і багатої тональної градації, тому техніка стала ідеальною для детальної репродукції. Її вдосконалив і поширив наприкінці XVIII століття англійський гравер Томас Б'юїк, чиї природознавчі ілюстрації задали взірець, після чого дереворит став основним засобом книжкової та журнальної ілюстрації впродовж усього XIX століття. В українському мистецтві традиція гравюри на дереві сягає друкарень XVII століття, передусім майстерні Києво-Печерської лаври, де працювали Ілля та Никодим Зубрицький (поряд із ними в Лаврі працював майстер гравюри на міді Леонтій Тарасевич). У XX столітті блискучу школу української ксилографії створили Василь Касіян, Іван Падалка, Володимир Заузе та майстри бойчукістського кола, які поєднали народну традицію з модерною графічною мовою.
Точка сходу (точка сходження) — у системі лінійної перспективи це точка, у якій віддалені паралельні лінії, що сприймаються в перспективі, здаються збіжними. Хоча в реальному тривимірному просторі такі лінії ніколи не перетинаються, на площині картини вони немовби сходяться в спільній точці, зазвичай розташованій на лінії обрію, чим і створюється переконливе враження глибини та відстані. У найпростішій, одноточковій перспективі всі лінії, спрямовані в глиб простору, сходяться до єдиної центральної точки сходу; у двоточковій перспективі, застосовуваній для зображення предметів під кутом, використовують дві точки сходу на обрії; складніші побудови передбачають три й більше точок. Поняття точки сходу є наріжним для математичної теорії перспективи, розробленої в ренесансній Італії Брунеллескі й Альберті. Правильне розташування точки сходу визначає точку зору й напрям погляду в картині. Це поняття лишається фундаментальним у живописі, рисунку, архітектурному кресленні й будь-якому реалістичному зображенні простору.
Тромплей (з французького trompe-l'œil — «обманює око») — живописна техніка, що створює настільки переконливу ілюзію реального об'єкта чи сцени, аби глядач хоча б на мить сприйняв зображене за справжню річ. Досягається це майстерним застосуванням перспективи, точного світлотіньового моделювання, натуральних масштабів і ретельно відтвореної фактури поверхонь. Тромплей часто зображає предмети в неглибокому просторі — розвішані листи, монети, скляні дверцята шафи, комах на стіні, — тобто те, що легко сприйняти за дійсність. Витоки прийому сягають античності, а розквіту він набув у європейському мистецтві бароко та у голландському натюрморті XVII століття, де майстри створювали ілюзорні ніші, полиці й дошки для листів. Тромплей тісно пов'язаний із поняттями ілюзіонізму та натюрморту-обманки. Хоча його часто сприймають як віртуозну гру, він порушує глибокі питання про природу зору, реальності й самого мистецтва, чим і привертав художників від Відродження до сьогодення.
Фреска — техніка настінного живопису, за якої водорозчинні пігменти наносять безпосередньо на свіжу вологу вапняну штукатурку (італ. buon fresco — «справжня фреска»). Під час висихання й хімічної реакції карбонізації вапна фарба вбирається в поверхню й стає невід'ємною частиною стіни, що забезпечує надзвичайну довговічність. Художник мусить працювати швидко, ділянками (джорнате), поки штукатурка волога, бо після висихання виправлення неможливі. Фреска сягає античності (мінойські розписи Криту), а вершини досягла в італійському мистецтві — від Джотто до Мікеланджело з його склепінням Сикстинської капели. В Україні фреска має тисячолітню традицію: домонгольські розписи Софійського собору в Києві XI століття та фрески Кирилівської церкви належать до найдавніших пам'яток монументального мистецтва. На початку XX століття Михайло Бойчук і його школа відродили монументальний фресковий живопис, спираючись на візантійську й народну спадщину; трагічно, що більшість їхніх творів було знищено тоталітарним режимом.
Фроттаж (від фр. frotter — «терти») — сюрреалістичний, «автоматичний» метод творення, за якого аркуш паперу кладуть на текстуровану поверхню — деревину, листя, тканину, камінь — і натирають олівцем чи іншим сухим матеріалом, унаслідок чого на папір переходить рельєфний візерунок основи. Техніку як художній прийом винайшов Макс Ернст близько 1925 року: за легендою, натхнення прийшло до нього від споглядання потертих мостин старої підлоги. Ернст сприймав отримані фактури як своєрідні «видіння» — відправну точку для уяви, з якої проступали фантастичні ліси, істоти й пейзажі; ці роботи він об'єднав у серію «Природнича історія». Для сюрреалістів фроттаж, як і декалькоманія та фумаж, був способом залучити випадок і підсвідоме, обійшовши свідомий контроль розуму. Простота й доступність зробили фроттаж популярним не лише в мистецтві, а й у художній освіті та дитячій творчості, де він розвиває чутливість до текстури й уяву.
Фумаж (від фр. fumée — «дим») — художня техніка, у якій зображення чи фактуру створюють кіптявою і димом полум'я запаленої свічки або гасової лампи, які підводять під основу — папір, полотно чи ще вологу фарбову поверхню. Осідаючи, сажа лишає м'які, хмароподібні, непередбачувані сліди, які художник може частково контролювати, спрямовуючи полум'я, а потім домальовувати або фіксувати. Техніку розробив сюрреаліст Вольфганг Пален близько 1936 року, а споріднені експерименти проводив і Сальвадор Далі, який називав цю техніку «сфумато». Фумаж належить до кола сюрреалістичних «автоматичних» методів — поряд із фроттажем, декалькоманією та соляризацією, — що прагнули залучити випадок, стихію й підсвідоме, послаблюючи раціональний контроль автора. Примарні, атмосферні образи, породжені димом, добре відповідали сюрреалістичному інтересу до снів, тривоги й ірраціонального. Сьогодні фумаж застосовують художники-експериментатори, що досліджують стихійні, процесуальні способи творення образу.
Шовкографія (трафаретний, або сітчастий, друк) — різновид трафаретного друку, що використовує екран із тканини — шовку чи синтетичного матеріалу, — натягнутої на раму. Ділянки екрана, крізь які фарба не повинна проходити, блокують непроникним шаром, а через відкриті ділянки фарбу продавлюють гумовим ракелем безпосередньо на папір, тканину чи інший матеріал, розташований під екраном. Для кожного кольору зазвичай готують окремий екран. Техніка дозволяє друкувати рівні, насичені кольорові площини й легко тиражувати зображення на різних поверхнях. Хоча трафаретний друк має давнє коріння, сучасну шовкографію розвинули у промисловості на початку XX століття, а як художній засіб її утвердили американські митці. Найзнаковіше шовкографію використав Енді Воргол у мистецтві поп-арту 1960-х років: його портрети Мерилін Монро й зображення банок супу перетворили комерційну техніку тиражування на символ доби масового споживання. Шовкографія лишається популярною і в станковій графіці, і в дизайні.
Безворсовий настінний килим-картина із сюжетним чи орнаментальним зображенням, витканий вручну так, що піткання повністю закриває основу.
