Арт-терміни на «Ш»

Шістдесятництво

Шістдесятництво — рух творчого й національного пробудження в Україні приблизно 1956–1968 років, що постав на хвилі хрущовської «відлиги» після XX з'їзду. Це була генерація митців, поетів і мислителів, які прагнули повернути культурі правду, свободу художнього висловлювання й національну гідність, придушені десятиліттями соцреалізму й репресій. У візуальному мистецтві шістдесятники відроджували перервані традиції — бойчукізм, український модерн, народне мистецтво, — поєднуючи їх із сучасною пластичною мовою. Осередком руху став київський Клуб творчої молоді. Центральна постать — Алла Горська, монументалістка й активістка, яка разом із однодумцями створила знаменитий вітраж на честь Тараса Шевченка в Київському університеті (1964), брутально знищений владою одразу по завершенні; сама Горська була вбита 1970 року у Василькові за досі не з'ясованих обставин. До кола належали Опанас Заливаха, ув'язнений за свої переконання, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Веніамін Кушнір. Рух був ширшим за образотворче мистецтво: його живили поети Василь Симоненко, Ліна Костенко та Іван Драч, а також поетичне кіно Сергія Параджанова, чиї «Тіні забутих предків» (1965) стали його візуальним символом. Шістдесятники поєднували мистецьку працю з правозахисною діяльністю, поширенням самвидаву й обстоюванням української мови та історії. Влада відповіла арештами й переслідуваннями, які посилилися після 1965 року, фактично згорнувши відлигу. Попри репресії, рух заклав моральний і естетичний фундамент українського дисидентства й пізнішого національного відродження. Шістдесятництво довело, що навіть за тоталітаризму можливе автентичне, вільне мистецтво, і стало символом опору духовній асиміляції.

Читати далі →

ШКІДНИКИ

PESTS (Шкідники) — анонімна протестна група художників, що діяла в Нью-Йорку в 1980-х роках і мала на меті викриття дискримінації й токенізму щодо митців із расових меншин з боку комерційних галерей, музеїв та інших мистецьких інституцій. Група була близькою за духом і методами до відомих Guerrilla Girls, але зосереджувалася насамперед на проблемі расової, а не гендерної нерівності у світі мистецтва. Учасники зберігали анонімність і поширювали листівки, плакати й інформаційні бюлетені, у яких за допомогою фактів, імен і статистики документували систематичне ігнорування небілих художників, їхнє мізерне представлення на виставках і в колекціях, а також практику «токенізму» — символічного включення поодиноких митців задля видимості різноманіття без реальних змін. Діяльність PESTS припадала на період загострення дискусій про мультикультуралізм, ідентичність і репрезентацію в американському мистецтві. Хоча група проіснувала недовго, вона відіграла помітну роль у ширшому русі за расову справедливість у художньому середовищі й засвідчила зростання критичної свідомості щодо структурної нерівності в мистецьких інституціях наприкінці XX століття.

Читати далі →

Школа Альтаміри

Школа Альтаміри (Escuela de Altamira) — авангардна художня школа й об'єднання, засноване 1946 року в Буенос-Айресі, Аргентина, італійським художником аргентинського походження Лучо Фонтаною разом із його учнями, які того ж року оприлюднили «Білий маніфест» (Manifiesto Blanco). Маніфест обстоював синтез мистецтва й науки та нове, «синтетичне» мистецтво, засноване на русі в часі й просторі: «матерія, колір і звук у русі — це явища, одночасний розвиток яких становить нове мистецтво». В академії викладали, зокрема, художники Еміліо Петторуті й Рауль Сольді, а історію мистецтва читав Хорхе Ромеро Брест; 1947 року за наказом Перона академію було розпущено. Сам Фонтана маніфесту не підписав, але активно долучився до його тексту; сформульовані в ньому ідеї він згодом розвинув у спаціалізмі — у п'яти маніфестах 1947–1952 років. Академію не слід плутати з однойменною Школою Альтаміри, яку 1948 року заснував у Сантільяна-дель-Мар (Іспанія) Матіас Геріц разом з іншими митцями: саме та школа дістала назву від розташованої поблизу печери Альтаміра з доісторичним наскельним живописом. Школа Альтаміри є важливим прикладом того, як периферійні художні центри поза Європою активно долучалися до глобальних модерністських дискусій середини XX століття, формуючи власні оригінальні версії авангарду.

Читати далі →

Школа на вулиці Юстон

Школа на вулиці Юстон (Euston Road School) — британське реалістичне угруповання, сформоване 1938 року з художників, які викладали або навчалися в приватній Школі малюнка й живопису за адресою 316 Юстон-Роуд у Лондоні. Її засновниками стали Вільям Колдстрім, Віктор Пасмор і Клод Роджерс (значний теоретичний вплив на них мав Ґрем Белл), які, реагуючи на політичну напругу передвоєнної доби й на дедалі більшу відірваність абстракції від життя, повернулися до пильного, стриманого спостереження натури. Їхній стиль вирізнявся тверезою, майже аскетичною об'єктивністю: приглушений колорит, ретельне вимірювання пропорцій поглядом (метод, який Колдстрім довів до майже наукової точності) і зосередженість на буденних мотивах — портретах, міських краєвидах і скромних інтер'єрах. Школа поділяла ліві, соціально свідомі переконання й прагнула зробити мистецтво доступним ширшій публіці. Хоча заклад закрився вже 1939 року з початком війни, його підхід до фігуративного живопису мав тривалий вплив на британську художню освіту, зокрема через подальшу викладацьку діяльність Колдстріма.

Читати далі →

Школа річки Гудзон

Школа Гудзонової ріки (Hudson River School) — американський художній рух середини XIX століття, до якого належали пейзажисти, що зображували мальовничі краєвиди природної краси, зокрема долину річки Гудзон, гори Кетскілл, Адірондак і Білі гори на північному сході США. Рух не був формальною організацією, а радше поколінням споріднених за поглядами митців, чиїм засновником вважають Томаса Коула, а провідними представниками — Ашера Дюранда, Фредеріка Едвіна Черча, Альберта Бірштадта, Джона Кенсетта та Санфорда Гіффорда. Художники школи оспівували велич і незайманість американської природи, розглядаючи її як вияв божественної присутності й символ національної ідентичності молодої країни. Їхні полотна вирізняються ретельною деталізацією, драматичним освітленням та романтичним, часом піднесено-релігійним настроєм; багато творів несуть алегоричний або морально-філософський підтекст, як-от цикл Коула «Плин імперії». Пізніше художники школи, зокрема Черч і Бірштадт, розширили її географію, зображуючи Анди, Скелясті гори й Захід США. Школа Гудзонової ріки стала першим значним національним напрямом в американському живописі та справила тривалий вплив на розвиток пейзажного жанру в країні.

Читати далі →

Школа Сент-Айвс

Школа Сент-Айвс (St Ives School) — умовна назва спільноти художників, пов'язаних із рибальським містечком Сент-Айвс у Західному Корнуоллі, яке з 1940-х до 1960-х років стало важливим центром модерного та абстрактного мистецтва Британії. Мальовниче узбережжя, особливе світло й усамітнення приваблювали митців ще з XIX століття, однак саме приїзд до сусіднього Карбіс-Бей у 1939 році Бена Ніколсона, Барбари Гепворт та конструктивіста Наума Ґабо перетворив містечко на осередок авангарду. До кола художників Сент-Айвса належали Пітер Ленйон, Патрик Герон, Террі Фрост, Роджер Гілтон і кераміст Бернард Ліч, а також художник-самоук Альфред Воллліс, чиї наївні морські сцени надихали професійних майстрів. Їхнє мистецтво поєднувало абстракцію з глибоким відчуттям місцевого ландшафту — моря, скель, світла й простору Корнуоллу. Багато з них підтримували зв'язки з американським абстрактним експресіонізмом, зберігаючи водночас власну ліричну, вкорінену в природі мову. Школа Сент-Айвс стала одним із найважливіших явищ повоєнного британського мистецтва, а сьогодні її спадщину зберігає філія галереї Тейт — Tate St Ives, відкрита 1993 року.

Читати далі →

Шовкографія

Шовкографія (трафаретний, або сітчастий, друк) — різновид трафаретного друку, що використовує екран із тканини — шовку чи синтетичного матеріалу, — натягнутої на раму. Ділянки екрана, крізь які фарба не повинна проходити, блокують непроникним шаром, а через відкриті ділянки фарбу продавлюють гумовим ракелем безпосередньо на папір, тканину чи інший матеріал, розташований під екраном. Для кожного кольору зазвичай готують окремий екран. Техніка дозволяє друкувати рівні, насичені кольорові площини й легко тиражувати зображення на різних поверхнях. Хоча трафаретний друк має давнє коріння, сучасну шовкографію розвинули у промисловості на початку XX століття, а як художній засіб її утвердили американські митці. Найзнаковіше шовкографію використав Енді Воргол у мистецтві поп-арту 1960-х років: його портрети Мерилін Монро й зображення банок супу перетворили комерційну техніку тиражування на символ доби масового споживання. Шовкографія лишається популярною і в станковій графіці, і в дизайні.

Читати далі →

Шотландські кольористи

Шотландські кольористи (Scottish Colourists) — група з чотирьох шотландських художників, які на початку XX століття одними з перших принесли до Британії інтенсивний колорит і сміливе письмо французького постімпресіонізму й фовізму. До неї належали Семюел Джон Пеплоу, Френсіс Кемпбелл Бойл Каделл, Джон Дункан Ферґюссон та Джордж Леслі Гантер. Хоча формального об'єднання вони не створили, четверо художників тричі виставлялися разом — уперше 1924 року в паризькій галереї Барбазанж (Galerie Barbazanges, виставка «Les Peintres de l'Écosse Moderne»); назва ж поширилася пізніше, зокрема завдяки книжці «Three Scottish Colourists» (1950). Їх єднали спільні художні орієнтири та тісні зв'язки з Парижем. Усі четверо тривалий час жили або навчалися у Франції й зазнали впливу Мане, Сезанна, Матісса та фовістів. Вони писали яскраві натюрморти, пейзажі шотландського узбережжя й островів, елегантні інтер'єри та портрети, поєднуючи насичений колір із рішучими, спрощеними формами. Ферґюссон був найближчим до континентального авангарду й активно працював у паризькому середовищі, тоді як Пеплоу вславився вишуканими натюрмортами з трояндами й тюльпанами. Шотландські кольористи відіграли ключову роль у модернізації британського живопису, прищепивши йому континентальну свободу кольору, і сьогодні вважаються одними з найважливіших шотландських художників першої половини XX століття.

Читати далі →