Арт-терміни на «Н»
Набі
Набі — група постімпресіоністичних французьких художників, активна приблизно з 1888 до 1900 року, чиї твори вирізняються пласкими плямами кольору, сміливими контурами й спрощеним, декоративним малюнком. Назва походить від давньоєврейського слова «набі» («пророк») і відображала напівтаємний, майже містичний характер об'єднання. Група постала під впливом Поля Ґоґена та понт-авенської школи; безпосереднім поштовхом стала невелика картина-«талісман», яку Поль Серюзьє написав під керівництвом Ґоґена. До Набі належали П'єр Боннар, Едуар Вюйар, Моріс Дені, який сформулював знамените гасло, що картина — це передусім пласка поверхня, вкрита барвами в певному порядку, а також Поль Серюзьє, Кер-Ксав'є Руссель та Фелікс Валлоттон. Набі стерли межу між високим і декоративним мистецтвом, працюючи над панно, вітражами, театральними декораціями, плакатами та книжковою графікою. Їхнє тяжіння до площинності, символіки й орнаменту зробило групу важливою ланкою переходу від імпресіонізму до модернізму та ар-нуво.
Читати далі →
Назаряни
Назаряни (Nazarenes) — група німецьких художників-романтиків, заснована 1809 року, метою якої було відродження німецького живопису шляхом повернення до щирості й духовної чистоти мистецтва раннього Відродження та Середньовіччя. Об’єднання виникло у Відні під назвою «Союз святого Луки» (Lukasbund), а невдовзі його учасники переселилися до Рима, де оселилися в занедбаному монастирі Сан-Ізидоро. Засновниками руху були Фрідріх Овербек і Франц Пфорр, до яких згодом приєдналися Петер фон Корнеліус, Вільгельм Шадов, Юліус Шнорр фон Карольсфельд та інші. Прізвисько «назаряни» їм дали жартома через їхній благочестивий спосіб життя, довге волосся на кшталт зображень Христа й підкреслену релігійність. Художники прагнули повернути мистецтву моральну й духовну серйозність, наслідуючи Рафаеля, Перуджино, Дюрера та інших майстрів до маньєристичної доби, і надавали перевагу релігійним та історичним сюжетам, ясній лінії, світлому колориту й фресковому живопису. Назаряни відродили інтерес до монументальної фрески й справили значний вплив на релігійне мистецтво XIX століття, а також опосередковано на англійських прерафаелітів, які поділяли схожі ідеали.
Читати далі →
Наївне мистецтво
Наївне мистецтво — це художня мова самоуків, які творять поза академічною традицією, спираючись на безпосереднє відчуття світу, а не на завчені правила. Його ядром є щирість погляду, у якому наївність обертається не вадою, а естетичною чеснотою. Формально твори вирізняються пласким простором, свідомим ігноруванням лінійної перспективи та анатомічних пропорцій. Колорит зазвичай яскравий, локальний, декоративний, без тональних переходів і академічного світлотіньового моделювання. Композиція тяжіє до симетрії, орнаментальності й рівномірного заповнення площини, де кожна деталь виписана з однаковою увагою. Мотиви черпаються з фольклору, побуту, релігійних сюжетів, флори та фауни, часто фантастичної. Техніка може бути навмисно спрощеною, але вражає впевненістю лінії та колірною сміливістю. У світовому контексті класиком напряму вважають француза Анрі Руссо (Митника) з його казковими джунглями. В українському мистецтві наївне начало сягнуло світового рівня у творчості Марії Приймаченко з її фантастичними звірами й квітами. До плеяди майстрів належить і лемко Никифор Криницький (Епіфаній Дровняк), самобутній акварельний хронікер провінції. Наївне мистецтво тісно споріднене з примітивізмом і народною картиною, проте зберігає авторську неповторність. Воно вплинуло на авангард, який шукав у ньому первозданної свіжості. Колекціонери й музеї здавна плекають ці твори, а великі авангардисти, зокрема Пабло Пікассо, захоплено збирали полотна Руссо. За уявною безпосередністю тут стоїть цілісний, самодостатній художній світогляд, а не просто брак вишколу. Сьогодні цей напрям цінують за автентичність, декоративну силу та здатність оновлювати саме поняття художньої правди.
Читати далі →
Наратив
Наративне мистецтво — це мистецтво, що розповідає історію, тобто передає послідовність подій, дій чи станів, розгорнутих у часі. На відміну від суто декоративного чи безпредметного твору, наративний образ спонукає глядача «прочитати» зображене як епізод оповіді — з дійовими особами, конфліктом і розвитком. Історію можна розповісти в межах однієї картини, вихопивши вирішальну мить, або через серію зображень чи послідовність сцен, що розгортаються поступово. Джерелами сюжетів традиційно слугували міфологія, релігія, історія й література. Наративність — одна з найдавніших функцій візуального мистецтва: від рельєфів давніх цивілізацій і колони Траяна до середньовічних вітражів і фресок, що доносили біблійні історії неписьменній пастві. У ренесансному й бароковому живописі митці досягли вершин у передачі драматичної кульмінації подій. Особливий різновид становить наратив у серіях — як-от «сучасні моральні сюжети» Вільяма Гоґарта. У XX столітті наративне начало трансформувалося в комікс, фотосерію, відео- й перформативне мистецтво. Здатність оповідати лишається потужним засобом мистецтва звертатися до пам'яті, історії та людського досвіду.
Читати далі →
Народне мистецтво
Народне мистецтво — це колективна художня творчість, що виростає з традиційного побуту, обряду та ремесла, передається з покоління в покоління й не потребує академічної освіти. Його естетика ґрунтується не на індивідуальному новаторстві, а на каноні: усталених типах орнаменту, колірних сполученнях і символах, які майстер варіює в межах спільної традиції. Характерні риси — площинність, декоративна умовність, ритмічна побудова візерунка, яскравий локальний колір, симетрія та сакральна символіка родючості, добра й оберегу. Народне мистецтво нерозривне з ужитковою функцією: воно живе в кераміці, ткацтві, вишивці, різьбленні, розписі скринь і печей, іконі на склі. В Україні його багатство виняткове — петриківський розпис із квітучими галузками, опішнянська й косівська кераміка, витинанка, писанка, полтавська й борщівська вишивки. Окрему сторінку становить наївне малярство самобутніх майстрів: Марія Приймаченко з її казковими звірами й квітами, Катерина Білокур із гіперболічно розкішними букетами, Никифор Дровняк зі Криниці. Ці художники, не маючи фахової освіти, творили самодостатні світи виняткової пластичної сили. Народне мистецтво відзначається щирістю світовідчуття, органічним зв'язком із природним циклом і глибокою символічною насиченістю. Кожен регіон плекав власну впізнавану манеру: колористику, набір мотивів, техніку, за якими знавець безпомилково розрізняє походження речі. Орнамент тут ніколи не є простою прикрасою — він несе оберегову, календарну та родову семантику, зашифровану в знаках сонця, дерева життя, ромба-поля й пташки. Передаючись від майстра до учня та від матері до доньки, ця традиція забезпечувала тяглість колективної пам'яті й естетичного канону впродовж століть. Воно стало живлющим джерелом для професійного авангарду й дизайну та лишається фундаментом національної візуальної ідентичності, доказом того, що велике мистецтво може народжуватися поза межами академії.
Читати далі →
Натуралізм
Натуралізм — широкий рух дев'ятнадцятого століття, спрямований на зображення предметів настільки близько до того, як їх сприймає око, наскільки це можливо, без ідеалізації, прикрашання чи умовностей. У живописі натуралізм пов'язаний із прагненням до об'єктивної правдивості: художники виходили на пленер, ретельно спостерігали світло, атмосферу, деталі природи та побуту, часто зверталися до життя селян і робітників. Натуралізм тісно переплітається з реалізмом, але наголошує саме на достовірності зорового враження та науково-спостережному підході, суголосному позитивістському духові доби. У французькому мистецтві його провісниками були барбізонська школа та Жуль Бастьєн-Лепаж, чиї сцени сільського життя вплинули на цілі покоління митців у різних країнах, зокрема й в Україні. Натуралізм також став вагомим поняттям у літературі, де Еміль Золя обстоював майже наукове дослідження суспільства. У візуальному мистецтві натуралістичний підхід підготував ґрунт для імпресіонізму з його увагою до безпосереднього сприйняття, водночас лишаючись самостійною й тривкою художньою настановою.
Читати далі →
Натюрморт
Натюрморт — один з основних жанрів західного мистецтва, предметом якого є нерухомі, неживі об'єкти: квіти, фрукти й овочі, посуд, книги, музичні інструменти, здобич полювання, черепи та інші речі, впорядковані в композицію. Сама назва (франц. nature morte — «мертва природа», англ. still life — «нерухоме життя») точно передає суть жанру. У традиційній ієрархії натюрморт посідав найнижче місце, бо вважалося, що він вимагає лише вправності у копіюванні видимого, а не уяви чи високих ідей. Попри низький офіційний статус, натюрморт розквітнув у голландському й фламандському мистецтві XVII століття, ставши полем віртуозної майстерності у передачі фактури, світла, кольору й ілюзії матеріальності. Багато натюрмортів несли прихований символічний зміст — передусім ванітас, що нагадували про тлінність життя. Пізніше Жан-Батіст Шарден надав жанру шляхетної простоти, а на межі XIX–XX століть натюрморт став справжньою лабораторією модернізму: Поль Сезанн через яблука й глеки досліджував форму й простір, а кубісти Пабло Пікассо й Жорж Брак розклали предмети на грані й площини. Так «найскромніший» жанр перетворився на майданчик найсміливіших художніх революцій.
Читати далі →
Негритюд
Негритюд — антиколоніальний культурний і політичний рух, заснований групою африканських та карибських студентів у Парижі в 1930-х роках, які прагнули утвердити цінність чорношкірої ідентичності та африканської культури, зневаженої колоніалізмом. Ключовими постатями руху були поет і майбутній президент Сенегалу Леопольд Седар Сенґор, мартиніканський поет і політик Еме Сезер, який власне ввів термін, та письменник із Французької Гвіани Леон Дама. Негритюд заперечував нав'язану колонізаторами меншовартість, обстоюючи гордість за спільну африканську спадщину, духовність і естетику. Хоча рух зародився передусім у літературі, він справив глибокий вплив на візуальне мистецтво: художники Африки, Карибів та африканської діаспори черпали з традиційних форм, масок, скульптури й орнаменту, творячи модерну мову деколонізованої самосвідомості. Негритюд перегукувався з ширшими течіями панафриканізму та вплинув на культурне піднесення в добу боротьби за незалежність африканських держав у середині двадцятого століття. Він лишається одним із найважливіших інтелектуальних рухів, що переосмислили расу, ідентичність і культурну гідність.
Читати далі →
Незалежна група
Незалежна група (Independent Group) — об’єднання молодих художників, скульпторів, архітекторів, дизайнерів і критиків, що збиралося при Інституті сучасного мистецтва (ICA) в Лондоні на початку 1950-х років. Група була радикальним осередком, який кинув виклик пануванню модерністської естетики й «високої культури», обстоюючи натомість цінність масової культури — реклами, кіно, наукової фантастики, коміксів, дизайну споживчих товарів і продукції з американських журналів. До складу групи входили художники Річард Гамільтон і Едуардо Паолоцці, критики Лоуренс Аллоуей і Реєнер Бенем, архітектори Елісон і Пітер Смітсони та інші. Учасники проводили дискусії, лекції та готували виставки, найвідомішою з яких стала «Це — завтра» (This Is Tomorrow) 1956 року. Саме в середовищі Незалежної групи зародилися ідеї, що передвіщали британський поп-арт: колаж Річарда Гамільтона «Що ж робить наші сучасні домівки такими різними, такими привабливими?» (1956) вважають одним із перших творів цього напряму. Критик Лоуренс Аллоуей приписував собі й поширення самого терміна «поп-арт». Незалежна група справила визначальний вплив на становлення поп-арту й на переосмислення стосунків між мистецтвом і масовою культурою.
Читати далі →
Нео-гео
Нео-гео (скорочення від «неогеометричний концептуалізм») — термін, що почав уживатися на початку та в середині 1980-х років у США, передусім у Нью-Йорку, для опису творчості групи художників, чиї роботи критично осмислювали механізацію, споживацтво та тотальну комерціалізацію сучасного світу. Нео-гео поєднало холодну, безособову геометричну абстракцію з концептуальною й теоретичною позицією, спираючись на постмодерні ідеї симуляції та критики знаку. Художники свідомо запозичували формальну мову раннього абстрактного мистецтва й мінімалізму, але позбавляли її духовних чи утопічних претензій, перетворюючи на порожній, іронічно цитований знак. Провідними постатями руху вважають Пітера Гейлі, який писав яскраві полотна з «клітинами» та «каналами» як метафорами відчуженого урбаністичного простору, а також Джеффа Кунса з його блискучими об'єктами масової культури, Гаїма Стайнбаха та Ешлі Бікертон. Нео-гео відображало настрій критичного постмодернізму, у якому мистецтво аналізує власну товарну природу й місце в системі знаків пізнього капіталізму, і стало помітним явищем арт-ринку кінця двадцятого століття.
Читати далі →
Нео-дада
Нео-дада — термін, що застосовується до творчості художників, які працювали в США у 1950-х і на початку 1960-х років і чиї роботи нагадували мистецтво дадаїстського руху початку двадцятого століття своєю іронією, використанням буденних предметів та розхитуванням меж між мистецтвом і життям. Нео-дада постало як реакція на панівний тоді абстрактний експресіонізм з його пафосом внутрішнього переживання; натомість молодші митці зверталися до знайдених об'єктів, колажу, реді-мейдів, попкультурних образів та відстороненої, часом холодної подачі. Найвиразнішими постатями руху були Роберт Раушенберг із його «комбайнами» — гібридами живопису й асамбляжу, що включали справжні предмети, — та Джаспер Джонс із серіями прапорів, мішеней і цифр, які ставили питання про природу зображення та знаку. Значну роль відіграв композитор Джон Кейдж, чиї ідеї випадковості й буденного звуку живили це коло. Нео-дада стало безпосереднім містком до поп-арту, флуксусу й концептуального мистецтва, наново запровадивши дадаїстський дух гри, провокації та критики художніх умовностей у повоєнну культуру.
Читати далі →
Неоекспресіонізм
Неоекспресіонізм — міжнародне явище потужного відродження живопису в експресіоністичному дусі в 1980-х роках, що постало як реакція на панування мінімалізму й концептуального мистецтва попереднього десятиліття. Неоекспресіоністи повернулися до великоформатного, емоційно наснаженого, фігуративного полотна з густою фактурою, енергійним, часом навмисно грубим мазком, насиченим кольором і напруженою, драматичною образністю, зверненою до історії, міфу, національної травми та особистого переживання. Рух розгорнувся паралельно в кількох країнах. У Німеччині його втілювали так звані «нові дикі», зокрема Ґеорг Базеліц, Ансельм Кіфер, який осмислював тягар національної історії, та Йорґ Іммендорф. В Італії паралельно розвивалася течія трансавангарду з Франческо Клементе й Енцо Кукі. У США до неоекспресіонізму зараховують Жана-Мішеля Баскію та Джуліана Шнабеля. Рух повернув живопису центральне місце на арт-сцені й ринку, хоча критики закидали йому надмірну театральність і комерціалізацію. Неоекспресіонізм лишається знаковим прикладом циклічного повернення до живопису та експресивної фігуративності в добу пізнього модернізму й раннього постмодернізму.
Читати далі →
Неоімпресіонізм
Неоімпресіонізм — назва, надана постімпресіоністичній творчості Жоржа Сера, Поля Сіньяка та їхніх послідовників, які писали, наносячи маленькі сусідні мазки чи крапки чистого кольору, щоб при спогляданні з відстані ці барви оптично змішувалися в оці глядача, відтворюючи вібрацію світла. Ця техніка відома як пуантилізм або дивізіонізм. Рух постав у середині 1880-х років у Франції й спирався на сучасні наукові теорії кольору та зорового сприйняття, зокрема праці Мішеля Ежена Шеврьоля та Оґдена Руда. На відміну від спонтанного імпресіонізму, неоімпресіонізм прагнув систематичного, майже методичного підходу, а його композиції відзначаються врівноваженою, гармонійною структурою й відчуттям застиглої монументальності. Програмним твором вважають велике полотно Сера «Недільний день на острові Гранд-Жатт» (1884–1886). Сіньяк став головним теоретиком і популяризатором методу, виклавши його засади у праці «Від Ежена Делакруа до неоімпресіонізму». Рух вплинув на фовізм і подальший розвиток абстрактного колориту, а його ідеї поширилися в багатьох європейських школах.
Читати далі →
Неокласицизм
Неокласицизм — особливо чиста, сувора форма класицизму, що виникла в європейському мистецтві приблизно з 1750 року й панувала до початку дев'ятнадцятого століття. Рух постав як реакція на грайливу пишноту рококо й був натхненний новими археологічними відкриттями античних міст Помпеї та Геркуланума, а також ідеями просвітницького раціоналізму й теоретичними працями Йоганна Йоахіма Вінкельмана, який проголосив ідеалом «шляхетну простоту й спокійну велич» грецького мистецтва. Неокласицизм звертався до строгої лінії, ясної композиції, врівноваженості, стриманого колориту та героїчних чи моралізаторських сюжетів, запозичених з античної історії й міфології. У живописі його найвидатнішим представником був Жак-Луї Давід, чиї полотна поєднали класичну форму з громадянським пафосом доби Французької революції; його продовжив Жан-Оґюст-Домінік Енґр. У скульптурі провідними майстрами були Антоніо Канова й Бертель Торвальдсен. Неокласицизм визначив вигляд архітектури урядових будівель, музеїв і монументів по всій Європі та Америці, а його вплив відчутний і в українському мистецтві та зодчестві кінця вісімнадцятого — початку дев'ятнадцятого століть.
Читати далі →
Неоконкретизм
Неоконкретизм — відгалуження бразильського руху конкретного мистецтва, що постало наприкінці 1950-х років у Ріо-де-Жанейро як заклик повернути в суворо геометричну абстракцію більше чуттєвості, кольору, поетичності й людського виміру. У 1959 році група митців оприлюднила «Неоконкретний маніфест», написаний переважно критиком і поетом Ферейрою Ґулларом, у якому вони відкидали механістичний, раціоналістичний догматизм конкретного мистецтва й наголошували на живому, тілесному сприйнятті твору. Провідними постатями руху стали Ліжія Кларк та Еліо Ойтісіка. Кларк створювала «Бішус» — складані металеві об'єкти-«звірята», якими глядач міг маніпулювати, а Ойтісіка розробляв кольорові просторові конструкції та згодом «Паранголес» — накидки-костюми для носіння й танцю. Неоконкретизм зруйнував межу між твором і глядачем, перетворивши мистецтво на інтерактивний, сенсорний і навіть перформативний досвід. Рух проіснував недовго, до початку 1960-х, але справив величезний вплив на подальше латиноамериканське й світове мистецтво, передбачивши партисипативні та тілесні практики пізнішого концептуалізму.
Читати далі →
Неопластицизм
Неопластицизм — термін, прийнятий голландським піонером абстрактного мистецтва Пітом Мондріаном для позначення власного типу абстрактного живопису, який зводив зображення до найпростіших елементів: лише горизонтальних і вертикальних чорних ліній, які утворюють ґратку, та полів, зафарбованих трьома основними кольорами — червоним, синім і жовтим — у поєднанні з білим, чорним і сірим. Мондріан розробив цю мову близько 1917–1920 років у межах руху «Де Стейл», заснованого разом із Тео ван Дусбургом. Назва походить від нідерландського «Nieuwe Beelding» — «нове формотворення». Мондріан прагнув виразити універсальну, позачасову гармонію та духовну рівновагу, очистивши мистецтво від будь-якої фігуративності, індивідуального почуття й випадковості. Він вважав, що строга рівновага протилежностей — вертикалі й горизонталі, кольору й безбарвності — відображає фундаментальний порядок буття. Неопластицизм справив глибокий вплив на архітектуру, дизайн, типографіку та прикладне мистецтво двадцятого століття, ставши однією з визначальних мов геометричної абстракції та підґрунтям пізнішого модерністського проектування.
Читати далі →
Неоромантизм
Неоромантизм — термін, що застосовується до уявних і часто досить абстрактних пейзажних живописів британських художників Пола Неша, Ґрема Сазерленда та інших наприкінці 1930-х і в 1940-х роках. Рух постав як своєрідне відродження духу англійського романтизму дев'ятнадцятого століття — Вільяма Блейка, Семюела Палмера й Джона Мартіна — у відповідь на тривоги передвоєнного та воєнного часу. Неоромантики зверталися до рідного ландшафту як до джерела містичного, поетичного й часом моторошного переживання, наділяючи пагорби, дерева, руїни та стародавні камені відчуттям духовної присутності та історичної глибини. Їхні краєвиди сповнені меланхолії, самотності й напруженої атмосфери, а форми нерідко наближаються до сюрреалістичної деформації та символічної узагальненості. До кола неоромантиків належали також Джон Пайпер, Джон Мінтон та молодий Люціан Фройд на ранньому етапі. Рух відіграв важливу роль у британському воєнному й повоєнному мистецтві, зокрема у творчості офіційних художників війни, і виразив прагнення відшукати духовне коріння та національну ідентичність у пейзажі рідної землі.
Читати далі →
Німецький експресіонізм
Німецький експресіонізм — стильовий рух початку двадцятого століття, у якому зображення реальності свідомо спотворювалося задля вираження внутрішніх почуттів, ідей та духовних станів художника. На противагу натуралізмові й імпресіонізмові, що прагнули відтворити побачене, експресіоністи прагнули передати пережите: тривогу, відчуженість, екстаз, критику суспільства. Для цього вони вдавалися до різких, часто дисгармонійних кольорів, деформованих форм, гострих кутів та енергійних, брутальних мазків. Рух розвивався передусім у двох осередках: дрезденська група «Міст» на чолі з Ернстом Людвігом Кірхнером, Еріхом Геккелем і Карлом Шмідт-Ротлуфом, яка тяжіла до примітивізму та гострої, чуттєвої образності, і мюнхенський «Синій вершник», більш ліричний і духовний. Важливими постатями були також Еміль Нольде, Макс Пехштайн та Оскар Кокошка. Німецький експресіонізм охопив не лише живопис і графіку, а й гравюру на дереві, скульптуру, літературу, театр і кінематограф. Він відображав кризу європейської свідомості напередодні та після Першої світової війни й став одним із наріжних напрямів модернізму, суттєво вплинувши на подальший розвиток мистецтва XX століття.
Читати далі →
Нова британська скульптура
Нова британська скульптура — термін, що застосовується до творів молодих британських скульпторів 1980-х років, які, реагуючи на суворість мінімалізму та інтелектуальну аскезу концептуального мистецтва, обрали більш вільний, ігровий та образний підхід до матеріалів, технік і сюжетів. Замість промислової безособовості вони зверталися до знайдених предметів, побутового мотлоху, дешевих індустріальних матеріалів і яскравих кольорів, перетворюючи повсякденні речі на поетичні або іронічні об'єкти. До провідних постатей руху належать Тоні Креґґ, Річард Дікон, Білл Вудроу, Аніш Капур та Едвард Аллінгтон. Їхні роботи часто балансували між абстракцією й натяком на впізнавані форми, порушуючи питання споживацтва, урбанізму та зв'язку людини з матеріальним світом. Багато з цих митців здобули міжнародне визнання завдяки виставкам у галереї Ліссон у Лондоні. Нова британська скульптура повернула тактильність, дотепність і метафоричність у мову тривимірного мистецтва та значно вплинула на подальше покоління британських художників.
Читати далі →
Нова об'єктивність
Нова об'єктивність (нім. Neue Sachlichkeit) — німецький мистецький рух 1920-х років, що виник як реакція на емоційність експресіонізму та ідеалізм передвоєнного авангарду. Назву запропонував 1925 року куратор Густав Гартлауб для виставки в Мангаймі, яка представила покоління художників, що повернулися до тверезого, критичного, майже клінічного реалізму. Митці Нової об'єктивності зображували повоєнну дійсність Веймарської республіки без прикрас: скалічених ветеранів, повій, спекулянтів, соціальну нерівність і моральний розклад великих міст. Провідними постатями руху були Отто Дікс, Ґеорґ Ґрос та Макс Бекман, чиї гострі сатиричні полотна викривали цинізм і жорстокість епохи. Стиль поєднував холодну точність деталей із їдким соціальним коментарем. Прихід до влади нацистів у 1933 році поклав край руху: багато творів було оголошено «дегенеративним мистецтвом», конфісковано або знищено. Нова об'єктивність залишається одним із найпроникливіших свідчень міжвоєнної кризи в європейській культурі.
Читати далі →
Нова скульптура
Нова скульптура (New Sculpture) — термін, що позначає напрям у британській пластиці другої половини XIX століття, приблизно з 1880-х до початку 1900-х років. Він виник як реакція на застиглий неокласицизм і статичність попередньої вікторіанської скульптури. Митці Нової скульптури прагнули більшого натуралізму, психологічної виразності, поетичності та символічного змісту, звертаючись водночас до впливів французької школи й італійського Ренесансу. Вони приділяли особливу увагу поверхні, руху, деталям і тонкому моделюванню, часто поєднуючи різні матеріали — бронзу, слонову кістку, кольорові емалі та коштовне каміння. До провідних постатей напряму належать Фредерік Лейтон, автор знакового «Атлета, що бореться з пітоном», Альфред Гілберт, Гамо Торнікрофт та Альфред Друрі. Нова скульптура також сприяла розвитку декоративної статуетки й тісно перегукувалася з рухом мистецтв і ремесел та стилем ар-нуво. Вона суттєво оновила британську пластику й підготувала ґрунт для модерністської скульптури XX століття.
Читати далі →
Нова фігурація
Нова фігурація — загальний термін, що позначає відродження фігуративного мистецтва в Європі та Америці в 1960-х роках, після періоду панування абстрактного експресіонізму й геометричної абстракції. Митці цього напряму повернули людську постать та впізнаваний предметний світ у мову сучасного малярства, однак не як просте продовження традиції, а в новому, часто гострому, критичному й експресивному ключі. Нова фігурація ввібрала уроки абстракції — вільний мазок, деформацію, колірну експресію — та поєднала їх із соціальним, психологічним і політичним змістом. У Франції та Іспанії напрям набув форми Nouvelle Figuration і «наративної фігурації» з такими митцями, як Ерро та Жак Монорі; у Британії з ним пов'язують Френсіса Бекона й Люсьєна Фройда. Рух перегукувався зі становленням поп-арту, але зберігав більший драматизм та екзистенційну напругу. Нова фігурація стала важливою ланкою в переоцінці ролі зображення людини в мистецтві другої половини XX століття.
Читати далі →
Нова хвиля / Трансавангард
Нова хвиля (український трансавангард) — вибух молодого нонконформістського мистецтва в Україні приблизно 1987–1999 років, що збігся з добою перебудови, розпаду СРСР і здобуття незалежності. Термін «трансавангард» походить від концепції італійського критика Акілле Боніто Оліви, який означив ним повернення до великого, емоційного, фігуративного живопису після концептуалізму; на українському ґрунті він набув власного, бунтівного звучання. Ключова ідея епохи — радикальне звільнення від ідеологічних та естетичних заборон, іронічне переосмислення радянської й класичної спадщини, тілесність, міфологізм і монументальний, часто експресивний живопис великого формату. Осередком руху став київський сквот на вулиці Паризької комуни, де мешкали й працювали молоді художники. Знакові постаті — Арсен Савадов і Георгій Сенченко, чиє полотно «Печаль Клеопатри» (1987) стало маніфестом покоління, а також Олег Голосій, Олександр Гнилицький, Василь Цаголов, Дмитро Кавсан, Юрій Соломко. Їхнє мистецтво поєднувало пафос і гру, посттоталітарну свободу з постмодерною цитатністю, повертаючи живопису масштаб і чуттєвість. Наприкінці 1980-х у Києві виникли й перші незалежні осередки, як-от галерея «Совіарт» (1987), що вивела нонконформістів на публіку. До кінця 1990-х бурхливу неоекспресію Нової хвилі поступово заступали концептуальні, фотографічні та відеопрактики, які підготували мову зрілого сучасного мистецтва. Нова хвиля вивела українське мистецтво з підпілля у публічний і міжнародний простір, сформувавши перше покоління вільних художників незалежної держави. Ця бурхлива, недовга епоха завершила радянську добу й безпосередньо підготувала інституційне становлення сучасного українського мистецтва наступних десятиліть.
Читати далі →
Нова художня асоціація Мюнхена (NKV)
Нова художня асоціація Мюнхена (нім. Neue Künstlervereinigung München, скорочено NKV) — авангардне виставкове товариство, засноване в Мюнхені у 1909 році групою художників, незадоволених консерватизмом офіційних мистецьких об'єднань. Асоціація прагнула утвердити нове, вільне від академізму мистецтво, орієнтоване на духовний зміст, символіку й дедалі сміливіше поводження з кольором та формою на межі абстракції. Головою товариства став Василь Кандинський, а серед провідних учасників були Алексей Явленський, Маріанна Верьовкіна, Ґабріеле Мюнтер та Адольф Ербсле. NKV влаштувала кілька виставок, що познайомили мюнхенську публіку з новітніми європейськими течіями, зокрема з фовізмом і кубізмом. Проте всередині об'єднання наростало напруження між поміркованими членами та радикальнішим крилом на чолі з Кандинським, який дедалі рішучіше рухався до безпредметного мистецтва. У 1911 році внаслідок гострого розколу Кандинський, Франц Марк і Мюнтер вийшли з асоціації та заснували знаменитий «Синій вершник» (Der Blaue Reiter). Таким чином NKV відіграла роль важливого проміжного етапу, з якого виріс один із найвпливовіших рухів німецького експресіонізму.
Читати далі →
Нове бачення
Нове бачення (The New Vision) — фотографічний рух 1920-х років, тісно пов'язаний із принципами Баухаусу та ідеями Ласло Мохой-Надя. Його прихильники стверджували, що фотоапарат здатний бачити світ інакше й ширше за людське око, а тому фотографія має власну естетику, незалежну від живопису. Характерні прийоми — знімання з різких верхніх та нижніх ракурсів, діагональні композиції, гра світлотіні, крупні плани, подвійні експозиції та експерименти з фотограмою. Мохой-Надь узагальнив ці ідеї в теоретичній праці, де закликав виховувати «нове бачення» як спосіб оновленого сприйняття дійсності. Рух вплинув на конструктивістську фотографію Центральної та Східної Європи, зокрема на аванґардні пошуки українських митців 1920-х років, які поєднували документальність із формальним експериментом. Нове бачення заклало підвалини модерністського розуміння фотографії як самостійного мистецтва.
Читати далі →
Нове словенське мистецтво (NSK)
Neue Slowenische Kunst (NSK, «Нове словенське мистецтво») — новаторський художній колектив, заснований 1984 року в Словенії, що тоді входила до складу соціалістичної Югославії. Об'єднання постало на перетині кількох груп: музичного гурту Laibach, малярського угруповання Irwin і театрального відділу Scipion Nasice Sisters Theatre, згодом до нього долучилися дизайнерські та філософські підрозділи. NSK працювало з провокативною естетикою «ретроавангарду», привласнюючи й переосмислюючи тоталітарну іконографію — символіку авангарду, соцреалізму й фашизму — щоб оголити механізми ідеологічної маніпуляції. Ця стратегія «надідентифікації» викликала гострі суспільні дискусії. 1992 року, після розпаду Югославії, колектив проголосив себе «державою в часі» — NSK State, віртуальною країною без території, що видає власні паспорти й діє як концептуальний громадянський проєкт. Діяльність NSK стала однією з найвпливовіших форм постмодерного політичного мистецтва Центральної та Східної Європи наприкінці XX століття.
Читати далі →
Новеченто
«Іль Новеченто італьяно» (італ. «Італійське двадцяте століття») — італійська мистецька група, сформована в Мілані 1922 року з метою відродження традиції великоформатного живопису та скульптури в класичному, монументальному стилі. Рух виник у контексті ширшого європейського «повернення до порядку» після Першої світової війни, коли багато художників відмовилися від радикальних авангардних експериментів на користь ясності, ваговитості форм та зв'язку з італійською класичною спадщиною — від римської античності до майстрів раннього Відродження. Ідеологом і промоутером групи була критикиня та колекціонерка Марґеріта Сарфатті, а серед художників — Маріо Сіроні, Акілле Фуні, Ансельмо Буччі, Убальдо Оппі та інші. Їхньому живопису притаманні спрощені, скульптурні об'єми, статичні композиції, приглушений колорит і відчуття урочистої тиші. «Новеченто» здобув офіційне визнання за фашистського режиму, з яким частина його учасників була пов'язана, що згодом ускладнило оцінку руху. Попри це, «Іль Новеченто італьяно» лишається важливим прикладом міжвоєнного неокласицизму й свідченням складних стосунків між модерним мистецтвом, традицією та політикою у XX столітті.
Читати далі →
Новий англійський художній клуб
Новий англійський художній клуб (New English Art Club) — виставкове товариство художників, засноване в Лондоні 1886 року митцями, які зазнали впливу французького імпресіонізму й чиї роботи відхиляла консервативна Королівська академія. Клуб постав як альтернатива академічній системі й прагнув надати незалежну платформу молодшому поколінню живописців, багато з яких навчалися в Парижі й перейняли пленерні методи та світлу палітру французьких майстрів. Серед засновників і ранніх учасників були Джон Сінгер Сарджент, Філіп Вілсон Стір, Джордж Клаузен, Стенхоуп Форбс і, згодом, Уолтер Сікерт, який відіграв провідну роль у діяльності товариства. Наприкінці 1880-х років Сікерт і Стір утворили всередині клубу «імпресіоністичне ядро» й 1889 року влаштували власну виставку «Лондонські імпресіоністи». Новий англійський художній клуб став важливим осередком прогресивного британського мистецтва рубежу століть і сприяв поширенню імпресіоністичних та реалістичних тенденцій у Великій Британії. Товариство діє й донині, зберігаючи традицію фігуративного живопису з натури.
Читати далі →
Новий жанр громадського мистецтва
Новий жанр громадського мистецтва — форма публічного мистецтва, яка часто має активістський характер і створюється поза межами музейних та інституційних структур із метою безпосереднього залучення певної спільноти до співтворчості й діалогу. Термін запровадила американська художниця Сьюзен Лейсі наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, узагальнивши практики, у яких зміст, а не форма, визначає твір. На відміну від традиційних монументів чи скульптур на площах, новий жанр громадського мистецтва зосереджується на соціальних проблемах — гендерній нерівності, расизмі, бідності, екології, правах маргіналізованих груп. Художник виступає радше організатором процесу, ніж автором завершеного об'єкта, а сама спільнота стає співавтором. Проєкти можуть тривати місяцями чи роками й набувати форм перформансів, зустрічей, дій, освітніх ініціатив. Цей напрям тісно пов'язаний із партисипативним і соціально заангажованим мистецтвом та розширив уявлення про те, де й для кого існує мистецтво в публічному просторі.
Читати далі →
Нові дикі
Neue Wilde («Нові дикі») — термін, що вживається в Німеччині для позначення неоекспресіонізму, бурхливого відродження експресивного живопису наприкінці 1970-х і в 1980-х роках. Назва відсилає до «диких» — фовістів початку століття — і підкреслює спонтанність, енергійність та емоційну безпосередність нового покоління митців. Після десятиліть панування концептуалізму, мінімалізму й абстракції молоді художники повернулися до фігуративності, яскравого кольору, широкого пастозного мазка та великих форматів. У Німеччині рух мав два осередки: берлінське коло з такими постатями, як Райнер Феттінг і Гельмут Міддендорф, та кельнську сцену навколо Вальтера Дана й Ганса Петера Адамскі. Живопис Neue Wilde часто був автобіографічним, міським, нічним, насиченим мотивами субкультури й музики. Рух перегукувався з італійським трансавангардом та американським неоекспресіонізмом, ставши частиною ширшого міжнародного повернення до малярства у 1980-х.
Читати далі →
Нові медіа
Нові медіа — це термін, яким описують складні новітні технології, що стали доступними художникам приблизно з кінця 1980-х років і уможливлюють цифрове виробництво та поширення мистецтва. До них зараховують комп'ютерну графіку, цифрове відео й звук, інтерактивні інсталяції, віртуальну та доповнену реальність, роботизовані системи, мережеве й програмне мистецтво. Спільною рисою є використання обчислювальних технологій не лише як інструмента, а як самого середовища й матеріалу твору, часто інтерактивного, змінного в часі та відтворюваного без втрати якості. Нові медіа виросли з традицій відеоарту, кінетичного та концептуального мистецтва, а з поширенням персональних комп'ютерів і Інтернету перетворилися на самостійну галузь сучасної художньої практики. Митці досліджують питання коду, алгоритмів, штучного інтелекту, стеження, ідентичності та взаємодії людини з машиною. Провідні інституції та фестивалі, як-от Ars Electronica в Лінці, інституціоналізували цей напрям. В Україні мистецтво нових медіа активно розвивається на медіафестивалях і в цифрових проєктах, поєднуючи технологічний експеримент із соціальним і культурним висловлюванням.
Читати далі →
Нові реальності
Réalités nouvelles («Нові реальності») — виставкове товариство й салон, присвячені чистому, безпредметному абстрактному мистецтву. Об'єднання постало в Парижі: перша ініціатива під цією назвою з'явилася наприкінці 1930-х років, а офіційно Салон нових реальностей був заснований 1946 року, у повоєнну добу, коли абстракція шукала нових інституційних форм. Товариство продовжувало традиції довоєнних груп «Коло і квадрат» та «Абстракція-Творення», що відстоювали геометричну, конкретну абстракцію проти фігуративності й сюрреалізму. Щорічні салони «Реаліте нувель» стали головним майданчиком для художників безпредметного мистецтва з різних країн, серед яких були Огюст Ербен, Жан Дьовасн, Соня Делоне та багато інших. Термін «конкретне мистецтво», уведений раніше Тео ван Дусбургом, підкреслював, що абстрактні лінії, кольори й площини не є спрощенням реальності, а самі становлять нову, самодостатню «реальність». Салон відіграв важливу роль у відродженні й поширенні абстрактного мистецтва в Європі після Другої світової війни та діє донині.
Читати далі →
Нові топографії
Нові топографії (New Topographics) — термін, запроваджений куратором Вільямом Дженкінсом 1975 року для позначення групи американських фотографів, чиї переважно чорно-білі відбитки міського й приміського ландшафту мали подібну, свідомо буденну естетику. Назва походить від виставки «New Topographics: Photographs of a Man-Altered Landscape», що відбулася того року в Рочестері. До кола авторів належали Роберт Адамс, Льюїс Балц, Бернд і Гілла Бехер, Стівен Шор та інші. Ці фотографи відмовилися від романтичного, піднесеного зображення незайманої природи на користь стриманого, майже нейтрального документування змінених людиною просторів — паркінгів, складів, типових забудов, промзон і передмість. Їхній холоднуватий, безпристрасний погляд порушував питання про вплив індустріалізації, споживання й забудови на довкілля. «Нові топографії» кардинально вплинули на подальший розвиток пейзажної та концептуальної фотографії, надихнувши покоління авторів у всьому світі, зокрема тих, хто досліджує постіндустріальні й трансформовані ландшафти, актуальні й для України.
Читати далі →
Нуль
«Нуль» (Zero) — група художників, що практикували форму кінетичного мистецтва, використовуючи світло, рух і монохромні поверхні. Заснована в Дюссельдорфі 1957 року Гайнцем Маком і Отто Піне, а згодом розширена приходом Гюнтера Юккера, ZERO мислила себе не так стилем, як «новим початком» — чистою відправною точкою, звідки мистецтво могло відродитися після руйнувань Другої світової війни. Художники відмовлялися від індивідуального жесту й традиційної композиції на користь досліджень вібрації світла, оптичних ефектів, серійних структур і реального руху. Юккер створював рельєфи з цвяхів, Піне — «світлові балети», Мак — металеві стели, що відбивали й розсіювали світло. ZERO налагодила широку мережу зв'язків із європейськими рухами, зокрема з італійським угрупованням Azimut та нідерландським Nul. Ця інтернаціональна оптико-кінетична традиція вплинула на подальший розвиток світлового мистецтва, з яким резонують і сучасні медіапрактики українських художників.
Читати далі →
Нью-Йоркська школа
Нью-Йоркська школа (New York School) — радикальна художня сцена, що виникла в Нью-Йорку після Другої світової війни й уперше зробила це місто, а не Париж, головним центром авангардного мистецтва західного світу. Термін охоплює насамперед художників-абстрактних експресіоністів, які працювали в 1940-х і 1950-х роках, зокрема Джексона Поллока, Віллема де Кунінга, Марка Ротко, Барнетта Ньюмена, Кліффорда Стілла, Франца Кляйна, Роберта Мазервелла та Аршиля Ґорки. Попри значні відмінності індивідуальних манер — від енергійного «живопису дії» з розбризкуванням фарби до споглядальних полів чистого кольору, — цих митців об’єднувало прагнення до великого масштабу, безпредметності, спонтанності й вираження глибоких емоційних та екзистенційних станів. На формування руху вплинули європейський сюрреалізм, чиї представники емігрували до США під час війни, а також ідеї автоматизму й психоаналізу. Поняття «Нью-Йоркська школа» іноді поширюють і на пов’язане коло поетів, музикантів і танцівників. Ця сцена, підтримана впливовими критиками Клементом Ґрінбергом і Гарольдом Розенбергом, здійснила вирішальний вплив на весь подальший розвиток мистецтва XX століття.
Читати далі →
Ньюлінська школа
Ньюлінська школа (Newlyn School) — група художників, які оселилися в рибальському селищі Ньюлін і сусідніх містечках Корнуоллу наприкінці XIX століття й чиє мистецтво позначене впливом пленеризму та реалізму. Художників приваблювали до Ньюліна м’яке морське світло, недорогий побут, мальовничі краєвиди узбережжя й можливість працювати на природі, зображуючи повсякденне життя рибальської громади. Провідною постаттю школи був Стенхоуп Форбс, якого часом називають її «батьком»; до кола також належали Волтер Ленґлі, Френк Брамлі, Елізабет Форбс та інші. Художники наслідували метод французького живописця Жуля Бастьєна-Лепажа, працюючи просто неба й приділяючи особливу увагу правдивій передачі природного освітлення та атмосфери. Їхні картини зображували сцени праці й побуту рибалок, драматичні епізоди морського життя, як-от очікування човнів чи прощання, і нерідко мали виразне соціальне й емоційне забарвлення. 1895 року в Ньюліні відкрилася художня галерея, що засвідчила значення осередку. Ньюлінська школа стала однією з найвідоміших британських художніх колоній і зробила помітний внесок у розвиток реалістичного пленерного живопису у Великій Британії.
Читати далі →Ню
Жанр візуальних мистецтв, предметом якого є оголене людське тіло; у мистецтвознавстві вживають і синонім «акт».
Читати далі →
