Арт-терміни на «А»
Абатство Кретей
Абатство Кретей (Abbaye de Créteil) — недовговічна утопічна спільнота французьких письменників, художників і композиторів, заснована восени 1906 року в містечку Кретей поблизу Парижа. Назва відсилає до «Телемського абатства» з роману Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель», де єдиним правилом було «роби, що хочеш»: учасники прагнули створити самодостатню громаду, яка утримувалася б власною працею у власній друкарні й дозволяла митцям вільно творити поза комерційним ринком. Осердям групи були поети та прозаїки Жорж Дюамель, Шарль Вільдрак і Рене Аркос, до яких долучилися художник Альбер Ґлез, композитор Альбер Дуайєн та інші. Естетично колектив пов'язують із «унанімізмом» — уявленням про колективну, спільну душу міста й натовпу. Попри високі ідеали, фінансові труднощі змусили спільноту розпуститися вже в 1908 році, проте її досвід колективного життя й видавнича практика вплинули на подальші авангардні об'єднання Європи.
Читати далі →
Аб'єктне мистецтво
Аб'єктне мистецтво — це твори, які досліджують теми, що порушують і загрожують нашому відчуттю чистоти, цілісності та порядності, зокрема через звернення до тіла й тілесних функцій. Термін походить від латинського abicere («відкидати») і спирається на теорію філософині та психоаналітикині Юлії Крістевої, викладену в есе «Сили жаху» (1980). Крістева описала «аб'єкт» як те, що людина відкидає, аби зберегти власні межі, — виділення, тілесні рідини, розпад, усе, що розмиває кордон між суб'єктом і об'єктом. Як художня категорія аб'єктне мистецтво набуло поширення наприкінці 1980-х і в 1990-х роках, коли митці свідомо зверталися до відразливого, тілесного та табуйованого, щоб оскаржити ідеали краси й соціальні норми. До цього напряму часто відносять роботи Синді Шерман, Роберта Ґобера, Кікі Сміт та Пола Маккарті. Використовуючи образи тіла, хвороби, смерті й тілесних відходів, ці художники ставили питання ідентичності, статі, смертності та суспільного витіснення, змушуючи глядача зіткнутися з тим, що зазвичай приховують.
Читати далі →
Абстрактне мистецтво
Абстрактне мистецтво — це твори, які не намагаються точно відтворити візуальну реальність, а натомість використовують форми, кольори, лінії, об'єми та жестові знаки для досягнення свого ефекту. Абстракція може відходити від видимого світу частково, спрощуючи чи стилізуючи його, або цілковито, коли зображення не має жодного посилання на впізнавані об'єкти. Мета — виразити ідеї, емоції, ритми та духовні стани засобами суто пластичної мови. Абстрактне мистецтво сформувалося на початку XX століття як логічне продовження експериментів постімпресіонізму, фовізму та кубізму. Одним із його засновників вважають Василя Кандинського, який мав тісні зв'язки з Україною та навчався в Одесі; його теоретична праця «Про духовне в мистецтві» (1911) обґрунтувала можливість безпредметного живопису. Важливий внесок зробили Казимир Малевич, творець супрематизму, тісно пов'язаний із Києвом, а також Піт Мондріан із неопластицизмом. Абстракція розгалузилася на геометричну та ліричну течії й лишається однією з визначальних мов сучасного мистецтва.
Читати далі →
Абстрактний експресіонізм
Абстрактний експресіонізм — термін, що застосовується до нових форм абстрактного мистецтва, розроблених американськими художниками у 1940-х та 1950-х роках. Ці твори часто характеризуються жестовими мазками пензля або створенням знаків, великим масштабом полотен, а також враженням спонтанності та безпосереднього емоційного вислову. Рух став першим художнім напрямом, що зробив Нью-Йорк, а не Париж, центром світового мистецтва повоєнної доби. У русі виділяють дві основні течії. Перша — «живопис дії», представлений Джексоном Поллоком, який розливав і розбризкував фарбу по розстеленому на підлозі полотні, та Віллемом де Кунінгом з його енергійними мазками. Друга — «живопис кольорового поля» Марка Ротко й Барнетта Ньюмена, де великі площини кольору створюють медитативний, майже сакральний ефект. На формування напряму вплинули сюрреалізм, ідея автоматизму й досвід європейських емігрантів. Абстрактний експресіонізм наголошував на процесі творення, індивідуальному жесті та психологічній глибині, ставши визначальним для розвитку післявоєнного мистецтва.
Читати далі →
Абстракціонізм
Абстракціонізм — це художня мова, що відмовляється від упізнаваного зображення предметного світу й будує образ на чистих засобах живопису та графіки: кольорі, лінії, площині, ритмі й фактурі. Замість наслідування природи абстрактний твір апелює до внутрішнього переживання, музичної асоціації або духовної ідеї, стверджуючи самодостатність формальних елементів. Історично розрізняють дві магістральні течії: ліричну, або органічну, абстракцію з плинними барвистими плямами та експресивним жестом, і геометричну абстракцію з чіткими фігурами, прямими кутами та вивіреними пропорціями. Характерними ознаками стилю є відкрита композиція, автономне звучання кольору, увага до самого процесу нанесення фарби та відмова від сюжетної оповіді. Технічно митці використовують заливки, дриппінг, колаж, монохромні поля або, навпаки, контрастні співставлення тонів. Основоположником вважають Василя Кандинського, для якого барва мала «духовний звук»; поряд із ним працювали Піт Мондріан із його неопластицизмом та Робер Делоне з орфізмом. В українському контексті до абстрактних пошуків причетні Казимир Малевич і його супрематизм, а також Олександра Екстер, чиї безпредметні композиції поєднали колір і динаміку. У другій половині XX століття абстракція розгорнулася в американському абстрактному експресіонізмі Джексона Поллока й Марка Ротко, а також у європейському ташизмі та інформелі, де панували спонтанний жест і чиста матерія фарби. Теоретичним підґрунтям руху стала праця Кандинського «Про духовне в мистецтві», що обстоювала право барви й форми промовляти безпосередньо, поза сюжетом. Важливо, що абстракція ніколи не була однорідною: вона коливалася між суворою раціональністю розрахунку й вибуховою емоційністю, між тишею монохрому й святковою поліфонією кольору. Абстракціонізм назавжди змінив уявлення про те, що може бути предметом мистецтва, відкривши шлях безпредметному живопису, кольоровому полю та мінімалізму.
Читати далі →
Абстракція-Творчість
«Абстракція-Творення» (Abstraction-Création) — асоціація абстрактних художників, заснована в Парижі 1931 року з метою популяризації абстрактного мистецтва через групові виставки та публікації. Об'єднання виникло як відповідь на домінування сюрреалізму й покликане було згуртувати митців, які працювали в безпредметному напрямі, надавши їм спільну платформу для показу робіт та обміну ідеями. Група була відкритою й багатонаціональною, у різні роки налічувала сотні учасників із багатьох країн. Серед провідних постатей — Огюст Ербен, Жан Гелійон, Тео ван Дусбург (одна з рушійних сил на ранньому етапі), Наум Габо, Антуан Певзнер, Ганс Арп, Пит Мондріан і Василь Кандинський. Асоціація видавала однойменний щорічний альманах, де репродукувалися твори й публікувалися теоретичні тексти. «Абстракція-Творення» об'єднувала різні течії — від геометричної абстракції та конструктивізму до неопластицизму, — і хоча проіснувала лише до середини 1930-х років, відіграла ключову роль у консолідації та поширенні абстрактного мистецтва в міжвоєнній Європі.
Читати далі →
Авангард
Авангард — це не окремий стиль, а широкий рух радикального оновлення мистецтва першої третини XX століття, що поривав із академічною традицією й проголошував право художника на цілковиту свободу форми та експеримент. Сам термін, запозичений із військової лексики, означає «передовий загін»: авангардисти бачили себе провісниками нового бачення, покликаними зруйнувати звичні візуальні норми. Спільними рисами напрямів авангарду — футуризму, кубофутуризму, супрематизму, конструктивізму, дадаїзму — є деформація або цілковита відмова від предметності, аналіз форми, культ динаміки, машини й міста, а також програмний маніфестарний характер. Художники активно вводили колаж, монтаж, безпредметну композицію, різкі кольорові контрасти та нові матеріали. Український авангард 1910–1930-х років став одним із найпотужніших осередків руху: Казимир Малевич створив супрематизм, Олександр Богомазов розробив теорію «динамічної» живописної форми у трактаті «Живопис та елементи», Олександра Екстер поєднала кубізм із яскравим колоризмом, а Василь Єрмилов і Вадим Меллер працювали на межі конструктивізму й сценографії. Поруч із ними працювали Давид Бурлюк і школа бойчукістів; більшість бойчукістів знищив сталінський режим, і їх зараховують до покоління «розстріляного відродження» 1920–1930-х років. Прикметно, що авангард не обмежувався станковим живописом, а активно виходив у театр, книжкову графіку, плакат і навіть оформлення масових свят, прагнучи перетворити саме життя. Багато з цих сміливих пошуків обірвала сталінська культурна політика, що з початку 1930-х накинула єдиний канон соцреалізму. Проте авангард докорінно змінив мову мистецтва XX століття, заклавши підвалини абстракції, дизайну та концептуальних практик.
Читати далі →
Агітпроп
Агітпроп — скорочення від «агітація і пропаганда», що позначає відділ агітації і пропаганди, створений Комуністичною партією 1920 року для контролю над ідеологічним вихованням мас та поширення офіційної ідеології. Термін згодом набув ширшого значення й став застосовуватися до будь-якого мистецтва, що відкрито слугує політичній пропаганді, використовуючи прямі, доступні й емоційно заряджені образи для впливу на масову свідомість. У візуальній культурі агітпроп проявився через плакати, оформлення масових свят, розписані «агітпоїзди», фотомонтаж і театральні дійства. У 1920-х роках художники-конструктивісти, зокрема Ель Лисицький та Олександр Родченко, розробляли динамічну графічну мову з різким шрифтом, діагональними композиціями та фотомонтажем, що мала мобілізувати глядача. В Україні цього періоду розвивалися власні авангардні школи, водночас офіційна пропаганда прагнула підпорядкувати мистецтво ідеологічним завданням тоталітарної держави. Історично агітпроп є важливим прикладом того, як художні засоби ставали інструментом політичного контролю, а його візуальні прийоми пізніше вплинули на графічний дизайн і рекламу.
Читати далі →
Аерографія
Аерографія — живописна техніка, у якій фарбу розпорошують стисненим повітрям через аерограф, невеликий пневматичний інструмент. Це дає змогу створювати рівні, однорідні поверхні, м'які тональні переходи та плавні градієнти без слідів пензля, а тому техніку часто застосовують для досягнення високого рівня реалізму. Аерограф з'явився наприкінці XIX століття й спершу використовувався для ретуші фотографій та комерційної ілюстрації. У XX столітті його широко застосовували у плакаті, рекламі, дизайні автомобілів та науковій ілюстрації. У мистецтві аерографія стала важливим інструментом для фотореалістів і поп-артистів, зокрема її використовувала Одрі Флек для гладеньких, майже фотографічних поверхонь. Термін «аерографія» також уживають у переносному значенні — як ретуш або приховування небажаних деталей на зображенні. Техніка вимагає точного контролю тиску й відстані, а також трафаретів чи масок для чіткого окреслення форм.
Читати далі →
Академізм
Академізм — це стиль і система художньої освіти, що склалися навколо європейських академій мистецтв від XVII до XIX століття й закріпили сувору ієрархію жанрів, канонів і технічних правил. Його естетичним ідеалом є вивірена краса, заснована на вивченні античної скульптури та спадщини майстрів Високого Відродження, передусім Рафаеля. Академічний твір відзначається бездоганним рисунком, ретельним моделюванням об'єму світлотінню, гладенькою, майже непомітною фактурою мазка та збалансованою, часто пірамідальною композицією. На вершині жанрової ієрархії стояв історичний живопис — сцени з міфології, релігії та давньої історії, — нижче розташовувалися портрет, побутовий жанр, пейзаж і натюрморт. Обов'язковими були точна анатомія, лінійна перспектива та ідеалізація натури, що згладжувала випадкове й підносила зразкове. Провідними майстрами академізму були Жан-Огюст-Домінік Енгр, Вільям Бугро та Александр Кабанель. Українську академічну традицію представляє Володимир Боровиковський, уродженець Миргорода. З Імператорською академією мистецтв пов'язана й доля багатьох українських митців, зокрема Тараса Шевченка, який здобув там фахову виучку. Важливим інструментом системи була Римська премія, що давала кращим випускникам змогу студіювати в Італії, а щорічні Салони визначали офіційну ієрархію успіху. У другій половині XIX століття академізм зазнав критики з боку реалістів та імпресіоністів за холодну умовність і відірваність від сучасного життя, а термін «салонне мистецтво» набув іронічного відтінку. Попри це академізм лишив по собі величезну спадщину бездоганно виконаних полотен і сформував саме поняття професійної майстерності. Академічна школа рисунка з її послідовним рухом від гіпсів до живої натури й дотепер лишається фундаментом підготовки художника.
Читати далі →
Академія
Академія — тип організації, керованої самими митцями, метою якої було підвищення професійного й суспільного статусу художника, а також забезпечення систематичного навчання. Слово походить від гаю Академа поблизу Афін, де викладав філософ Платон, і в добу Відродження почало означати вчені зібрання. Першою власне художньою академією вважають флорентійську Академію рисунка (Accademia del Disegno), засновану 1563 року за участю Джорджо Вазарі під патронатом Козімо Медічі; вона утверджувала ідею, що живопис, скульптура й архітектура — це вільні інтелектуальні мистецтва, а не ремесла. За її взірцем виникли Академія святого Луки в Римі, французька Королівська академія живопису та скульптури (1648) і лондонська Королівська академія мистецтв (1768) з Джошуа Рейнольдсом на чолі. Академії встановлювали ієрархію жанрів, канони смаку та влаштовували щорічні салони-виставки, а згодом самі стали символом консерватизму, проти якого повставали авангардисти дев'ятнадцятого і двадцятого століть.
Читати далі →
Академія Жуліана
Академія Жюліан (Académie Julian) — приватна художня школа, заснована в Парижі 1868 року живописцем Родольфом Жюліаном. Вона стала головною альтернативою офіційній Школі образотворчих мистецтв, зокрема тому, що приймала жінок, яких державна École des Beaux-Arts не допускала до навчання аж до 1897 року. Академія готувала студентів до вступних іспитів у державну школу, пропонувала інтенсивну роботу з натури під керівництвом відомих академічних майстрів, як-от Вільям Бугро та Жан-Поль Лоран, і не встановлювала обмежень за походженням чи національністю, тож приваблювала митців з усього світу. Саме тут навчалися майбутні «набіди» — Моріс Дені, П'єр Боннар, Едуар Вюйяр і Поль Серюзьє, а також численні американські, канадські та східноєвропейські художники. Завдяки відкритості й високому рівню викладання Академія Жюліан відіграла ключову роль у формуванні модерністського покоління межі дев'ятнадцятого і двадцятого століть.
Читати далі →
Академія Колароссі
Академія Колароссі (Académie Colarossi) — приватна художня школа в паризькому кварталі Монпарнас, заснована в другій половині дев'ятнадцятого століття італійським скульптором Філіппо Колароссі. Вона постала як демократична альтернатива офіційній і консервативній Школі образотворчих мистецтв (École des Beaux-Arts): навчання коштувало недорого, приймали іноземців, а заняття з живої натури були доступні щодня. Особливе значення академії полягало в тому, що вона одна з перших відкрила двері для жінок-мисткинь і, на відміну від державної школи, дозволяла їм працювати з оголеною чоловічою натурою нарівні з чоловіками. Через ательє Колароссі пройшли численні художники з усього світу, серед них скандинавські, американські та британські митці, які приїздили до Парижа по європейську виучку. Разом із сусідньою Академією Жюліан школа стала важливим осередком космополітичного мистецького життя Монпарнасу на зламі століть, доки не припинила діяльність у 1930-х роках.
Читати далі →
Акварель
Акварель — це живописна техніка й самі твори, створені водорозчинними фарбами з прозорими властивостями. Пігмент змішується зі зв'язувальною речовиною, зазвичай гуміарабіком, і розводиться водою; світло проходить крізь прозорі шари фарби й відбивається від білого паперу, надаючи акварелі характерну легкість, свіжість і сяйво. Класична техніка не використовує білил — світлі місця залишаються незафарбованим папером. Акварель має давню історію: її застосовували ще в єгипетських манускриптах, середньовічних мініатюрах та ілюмінованих рукописах. Розквіту як самостійного мистецтва вона досягла у Британії XVIII–XIX століть, де Вільям Тернер підніс її до рівня великого пейзажного живопису. Акварель залишалася важливою для наукової ілюстрації, ботанічних студій та етюдів на пленері завдяки портативності матеріалів. В українському мистецтві аквареллю активно працювали пейзажисти та графіки, зокрема Тарас Шевченко, чиї акварельні краєвиди й портрети є цінною частиною національної спадщини. Техніка вимагає впевненості й швидкості, адже виправлення прозорих шарів украй складне.
Читати далі →
Акрилова фарба
Акрилова фарба — це водорозчинна, швидковисихаюча фарба на основі синтетичної акрилової полімерної емульсії, у якій пігмент завислий у зв'язнику з поліметилакрилату. Її винайшли в середині XX століття: перші акрилові фарби художнього призначення з'явилися в США та Мексиці в 1940–1950-х роках, а комерційно доступними стали з 1950-х. Уже з 1960-х акрил здобув широку популярність серед художників завдяки універсальності, стійкості й зручності у застосуванні. Залежно від кількості доданої води акрил можна наносити як щільним, пастозним шаром, схожим на олію, так і прозорими лесуваннями, подібними до акварелі. Фарба висихає за лічені хвилини, після чого стає водостійкою та еластичною, майже не змінюючи кольору й не жовтіючи з часом. Акрил добре тримається на різноманітних основах — полотні, папері, дереві, металі, — а завдяки додатковим медіумам художник може регулювати блиск, текстуру й час висихання. Ці якості зробили акрил улюбленим матеріалом художників color field, поп-арту та багатьох сучасних авторів. Такі майстри, як Марк Ротко, Девід Гокні, Морріс Луїс і Енді Воргол, широко застосовували акрилові фарби у своїх творах.
Читати далі →
Активістське мистецтво
Активістське мистецтво — термін, що описує мистецтво, яке ґрунтується на дії «робити» й порушує політичні або соціальні питання. На відміну від творів, призначених для споглядання в галереї, активістське мистецтво прагне безпосередньо втручатися в суспільні процеси, привертати увагу до несправедливості, мобілізувати спільноти та спонукати до змін. Воно часто виходить за межі музею на вулиці, у публічний простір і цифрове середовище. Коріння напряму сягають авангардних рухів початку XX століття та політичного мистецтва 1930-х років, однак як окрема практика воно оформилося з 1960–1970-х, у контексті боротьби за громадянські права, феміністичного руху й антивоєнних протестів. Активістські митці й колективи використовують плакати, перформанс, стріт-арт, інсталяції та медіакампанії; серед відомих прикладів — колектив Guerrilla Girls, що бореться проти гендерної та расової нерівності в мистецькому світі. Активістське мистецтво тісно пов'язане із соціально заангажованими практиками й розмиває межу між художньою творчістю та громадянською дією, наголошуючи на функції мистецтва як інструменту суспільної трансформації.
Читати далі →
Акціонізм
Акціонізм — англійський термін для віденської групи Wiener Aktionismus (Віденський акціонізм), заснованої близько 1962 року. Це радикальний рух у мистецтві перформансу, дії якого були навмисно шокуючими й часто включали самопошкодження, використання крові, тваринних туш, тілесних рідин та ритуалізованого насильства. Митці прагнули зруйнувати межі між мистецтвом і життям, спровокувати глядача й оголити приховані аспекти людської психіки, сексуальності та колективної травми. Основними учасниками групи були Герман Нітч, Гюнтер Брус, Отто Мюль та Рудольф Шварцкоглер. Їхні акції розгорталися у контексті повоєнної Австрії й були реакцією на пригнічену пам'ять, консервативну мораль та спадок тоталітаризму. Найамбітнішим проєктом став «Театр оргій та містерій» Германа Нітча — багатоденні ритуальні дійства зі складною символікою жертвопринесення й катарсису. Віденський акціонізм справив значний вплив на розвиток перформансу, боді-арту та концептуального мистецтва, ствердивши тіло й безпосередню дію як повноцінний художній засіб і засіб суспільної провокації.
Читати далі →
Алебастр
Алебастр — це м'який, тонкозернистий камінь, який використовується у скульптурі та декоративному мистецтві. Термін охоплює два різні мінерали: гіпсовий алебастр (водний сульфат кальцію), поширений у стародавні та середньовічні часи, і кальцитовий алебастр, або «східний алебастр» (карбонат кальцію), відомий ще єгиптянам і грекам. Обидва різновиди — м'які, білі або напівпрозорі, легко піддаються різьбленню, поліруванню й тонуванню, що робить їх привабливими для тонкої обробки. Завдяки м'якості та здатності пропускати світло алебастр цінувався ще в античності: з нього виготовляли вази, посудини для парфумів і поховальний інвентар у Стародавньому Єгипті й Месопотамії. У середньовічній Європі, особливо в Англії (Ноттінгем) та Іспанії, з алебастру різьбили релігійні рельєфи, вівтарні образи та надгробки, часто розфарбовані й позолочені. В епоху бароко напівпрозорий камінь використовували для декоративних деталей, ламп і скульптур. Головним недоліком алебастру є розчинність у воді та вразливість до вологи, тому вироби з нього призначені для інтер'єрів. Сьогодні алебастр залишається матеріалом як реставраторів історичних пам'яток, так і сучасних скульпторів, що цінують його м'яке світіння.
Читати далі →
Алегорія
Алегорія в мистецтві — це прийом, за якого зображені предмети, постаті чи цілі сцени символізують глибший, здебільшого моральний, релігійний або філософський зміст, що виходить за межі буквального сюжету. Абстрактні поняття — Правосуддя, Любов, Смерть, Мир, Час, чесноти й пороки — втілюються в упізнаваних персоніфікованих образах, часто споряджених характерними атрибутами: терези й пов'язка на очах для Правосуддя, коса й пісочний годинник для Часу чи Смерті. Читання таких образів вимагає знання іконографічних кодів, які склалися впродовж століть. Алегорія має давнє коріння в античності й розквітла в мистецтві Середньовіччя, Ренесансу та бароко, коли живописці на кшталт Сандро Боттічеллі, Тіціана, Пітера Пауля Рубенса й Ніколя Пуссена створювали складні алегоричні композиції для князівських, церковних і державних замовників. Довідники на кшталт «Іконології» Чезаре Ріпи (1593) кодифікували стандартні способи зображення абстрактних понять. Алегорія лишалася потужним засобом політичної й моральної риторики впродовж століть і зберігає актуальність у сучасному мистецтві, де митці нерідко звертаються до символічної мови, щоб коментувати суспільні, екологічні та ідеологічні питання.
Читати далі →
Альбуміновий друк
Альбумінний відбиток (альбуміновий відбиток) — тип фотографічного відбитка, винайдений 1850 року й широко вживаний у другій половині XIX століття. Його виготовляли з паперу, покритого альбуміном (яєчним білком), змішаним із солями, а тоді сенсибілізованого розчином срібла; зображення утворювалося безпосередньо під дією світла крізь негатив. Метод, розроблений Луї Дезіре Бланкар-Евраром, забезпечував гладеньку глянсову поверхню, тонку деталізацію й характерні теплі, пурпурувато-коричневі тони, особливо після тонування золотом. Альбумінний відбиток на десятиліття став панівною технологією позитивного друку й домінував у добу поширення портретних карток-візиток та краєвидів. Саме в цій техніці виконано величезну кількість фотографій XIX століття, зокрема ранні світлини українських міст, архітектурних пам'яток і людей, що нині є цінними історичними джерелами. Через органічну основу такі відбитки з часом схильні жовтіти й вицвітати, тому потребують дбайливого зберігання в музейних і архівних колекціях.
Читати далі →
Альтермодерн
«Алтермодерн» (Altermodern) — термін, який куратор і теоретик Ніколя Бурріо ввів 2009 року для опису мистецтва, створеного як реакція на стандартизацію та комерціалізацію в умовах глобалізації. Слово поєднує префікс alter- («інший») зі словом «модерн» і має позначати нову форму сучасності, що приходить на зміну постмодернізму, вичерпаному, на думку Бурріо, як пояснювальна модель. Концепцію Бурріо оприлюднив у зв'язку з тріє́нале в галереї Тейт Британія в Лондоні 2009 року, яке він курував. За його визначенням, алтермодерний художник — це своєрідний мандрівник і перекладач культур, «номад», що вільно рухається між географіями, епохами й медіа, творячи в мережі глобальних зв'язків. Такому мистецтву притаманні креолізація, багатомовність, використання гіперпосилань і «подорож» як творчий принцип. Час у ньому мислиться не лінійно, а як простір, доступний для навігації. Хоча термін не закріпився так широко, як попередні поняття Бурріо (наприклад, «реляційна естетика»), він відобразив спробу осмислити художню творчість у добу глобальної взаємопов'язаності.
Читати далі →
Американська соціально-реалістична фотографія
Американська соціально-реалістична фотографія — це знімки, що документують сільську бідність і людські труднощі часів Великої депресії в Америці 1930-х і 1940-х років. Найпотужніший її корпус постав у межах державної програми Управління з питань захисту фермерства (Farm Security Administration, FSA), яке найняло фотографів фіксувати наслідки економічної кризи та посух для дрібних фермерів і сезонних робітників. Серед ключових авторів — Доротея Ланж, чия «Мати-мігрантка» (1936) стала іконічним образом доби, а також Волкер Еванс, Ґордон Паркс, Артур Ротштейн і Бен Шан. Ці фотографи прагнули не лише естетичної досконалості, а й соціального впливу: їхні знімки формували громадську думку й підтримували реформи «Нового курсу». Поєднання документальної точності зі співчуттям до людини зробило цю традицію взірцем відповідальної фотожурналістики. Її принципи — свідчити про несправедливість і надавати голос знедоленим — залишаються актуальними для документалістів у всьому світі, зокрема в Україні.
Читати далі →
Американські абстрактні художники (AAA)
Американські абстрактні художники (American Abstract Artists, AAA) — організація, заснована в Нью-Йорку 1936 року з метою сприяти визнанню й розумінню абстрактного мистецтва у Сполучених Штатах у часи, коли панували реалізм, регіоналізм і соціально заангажований живопис. Об'єднання влаштовувало щорічні виставки, видавало брошури, влаштовувало лекції та навіть пікетувало музеї, які нехтували абстракцією, обстоюючи право безпредметного мистецтва на місце в американській культурі. Серед членів були Джозеф Альберс, Ілля Болотовський, Ад Рейнгардт, Ібрам Лассау, Балкомб Ґрін, а на короткий час до групи долучився й Віллем де Кунінг. Естетично об'єднання спиралося на європейські взірці — геометричну абстракцію, кубізм, неопластицизм Мондріана та конструктивізм, які члени AAA адаптували до американського ґрунту. Діяльність організації підготувала середовище, з якого згодом виріс абстрактний експресіонізм, а сама AAA продовжує існувати й донині.
Читати далі →
Аналітичний кубізм
Аналітичний кубізм — рання фаза кубізму, яку зазвичай датують періодом приблизно з 1908 по 1912 рік. Її характеризує фрагментарний вигляд предметів, показаних одночасно з множинних точок зору, і система перекривних площин, що розкладають об'єм на грані. Замість того щоб зображати світ із єдиної фіксованої позиції, художники «аналізували» форму, розбивали її на складники й перерозподіляли по площині полотна, поєднуючи різні ракурси в одному образі. Напрям розробили Пабло Пікассо та Жорж Брак у тісній творчій співпраці в Парижі. Їхні полотна цього періоду вирізняються стриманою, майже монохромною палітрою — переважно охра, сірі та коричневі тони, — аби увага не відволікалася від складної структури форми. Улюбленими сюжетами були портрети, натюрморти з музичними інструментами, пляшками й газетами. Аналітичний кубізм радикально переосмислив основи західного живопису після Ренесансу, відмовившись від ілюзорної перспективи, і підготував перехід до синтетичного кубізму, у якому з'явилися колаж і яскравіші кольори. Він мав величезний вплив на весь подальший розвиток модерністського мистецтва.
Читати далі →
Андеграунд
Андеграунд — неофіційне, нонконформістське мистецтво, що існувало в СРСР та Україні поза державною системою приблизно з кінця 1950-х до кінця 1980-х років. Його ключова ідея — творча свобода й естетична автономія в умовах, коли єдиним дозволеним стилем був соцреалізм, а будь-який формальний чи духовний експеримент вважався ідеологічно ворожим. Митці андеграунду працювали «в шухляду», не маючи доступу до офіційних виставок, і презентували роботи на квартирних виставках, у майстернях, вузькому колі втаємничених. Їхня мова була гранично різноманітною — абстракція, сюрреалізм, метафізичний живопис, релігійна й філософська образність, — об'єднана лише запереченням казенної естетики. В Україні виразним осередком стала львівська підпільна школа Карла Звіринського, який приватно навчав молодь модерного мистецтва й духовної культури. У Києві працювали Валерій Ламах, автор філософських «Книг схем», Григорій Гавриленко з його витонченим ліризмом, а також ексцентричний Федір Тетянич (Фрипулья) зі своєю утопічною «Біотехносферою». Андеграунд не був єдиною організацією — це радше мережа окремих постатей і кіл, об'єднаних внутрішньою еміграцією та відмовою від конформізму. На відміну від радянського нонконформізму з його гучнішими акціями на кшталт «бульдозерної виставки» 1974 року, українське підпілля було ще ізольованішим і майже позбавленим публічності. Його твори роками не бачив ніхто, крім найближчих однодумців. Ця епоха зберегла тяглість модерного пошуку в добу застою й виховала середовище, з якого наприкінці 1980-х вибухнула українська Нова хвиля. Андеграунд став мостом між репресованим авангардом початку століття та вільним сучасним мистецтвом незалежної України.
Читати далі →
Андеграундне мистецтво
Андерґраундне мистецтво — поняття, вперше пов'язане з культурним феноменом 1960-х і початку 1970-х років, коли групи творчих особистостей вважалися такими, що існують поза межами або на периферії популярної, комерційної та офіційної культури. Андерґраунд об'єднував незалежну пресу, експериментальне кіно, музику, поезію та візуальні практики, які поширювалися поза інституційними каналами й часто мали виразно бунтівний, контркультурний характер. У країнах під тоталітарним контролем термін набув особливого політичного забарвлення: неофіційне мистецтво творилося таємно, поза цензурою й державними спілками, зазнаючи переслідувань. В Україні радянської доби існував потужний нонконформістський андерґраунд — художники, що працювали поза дозволеними канонами, влаштовували квартирні виставки та зберігали свободу висловлювання попри репресії. Ця традиція неофіційного мистецтва стала важливим підґрунтям для розвитку незалежної української культури після здобуття державності.
Читати далі →Анімалістичний жанр
Жанр образотворчого мистецтва, головний предмет якого — тварина; ширше, анімалістика — будь-яке зображення тварин у мистецтві.
Читати далі →
Анімація
Анімація — це техніка створення ілюзії руху шляхом швидкого послідовного показу низки статичних зображень, кожне з яких дещо відрізняється від попереднього. Око людини сприймає ці окремі кадри як безперервний рух завдяки особливостям зорового сприйняття. Історія анімації сягає оптичних іграшок XIX століття — тауматропа, фенакістископа й зоотропа, — а перші повноцінні анімаційні фільми з'явилися на початку XX століття завдяки таким піонерам, як Еміль Коль, Вінзор Мак-Кей та Волт Дісней. Існує безліч технік анімації: традиційна мальована (покадрова) анімація, лялькова та пластилінова стоп-моушн, вирізанки, а від кінця XX століття — комп'ютерна 2D- і 3D-анімація. У мистецькому контексті анімацію використовують не лише в комерційному кіно, а й як засіб авторського й експериментального висловлювання: художники-аніматори, зокрема Ян Шванкмаєр, Норман Мак-Ларен чи Вільям Кентрідж, перетворюють рух зображень на самостійну образотворчу мову. В Україні існує потужна школа анімації, пов'язана зі студією «Київнаукфільм» та іменами Володимира Дахна (серіал «Як козаки…») й Давида Черкаського. Сьогодні анімація є важливою складовою сучасного мистецтва, відеоарту та цифрових медіа.
Читати далі →
Античність
Антична доба Північного Причорномор'я (800 до н. е. — 476 н. е.) охоплює понад тисячоліття грецької, а згодом і римської присутності на теренах сучасного українського півдня. Починаючи з VII—VI століть до н. е. вихідці з Мілета, Гераклеї та інших полісів заснували колонії, що стали осередками високої середземноморської культури: Ольвію в гирлі Південного Бугу, Тіру на Дністрі, Херсонес поблизу сучасного Севастополя, Феодосію й Пантікапей — столицю Боспорського царства на місці Керчі, яким правила династія Спартокідів. Ці міста мали регулярне гіпподамове планування, храми, театри, агори, оборонні мури й карбували власну монету, а їхнє господарство спиралося на виноробство, хліборобство, рибний промисел і торгівлю зі степом. Мистецтво доби представлене мармуровою та теракотовою скульптурою, розписною й чорнолаковою керамікою, амфорами, ювелірними виробами, стелами, різьбленими саркофагами та мозаїками, а також фресковим живописом поховальних склепів Боспору. Херсонес зберіг унікальну «присягу громадян» на камені, руїни театру й регулярну сітку вулиць, що донині проглядається на розкопі; Ольвія — священну ділянку теменос із храмами Аполлона й Зевса. Через ці поліси до кочових народів надходили грецькі художні форми, а до Еллади — збіжжя, риба й раби Причорномор'я. Наприкінці II — у I ст. до н. е. Херсонес і Боспор визнали владу понтійського царя Мітридата VI Евпатора; у перші століття нашої ери регіон входить у сферу впливу Риму, який тримав тут гарнізони й флот. Занепад античних міст пов'язаний із навалами готів і гунів у III—IV століттях та загальною кризою пізньої античності, символічно завершеною 476 роком. Антична спадщина Причорномор'я — найдавніший пласт міської цивілізації на землях України.
Читати далі →
Антропофагія
Антропофагія буквально означає канібалізм (поїдання людини), однак як художній термін вона пов'язана насамперед із бразильським модернізмом. Поняття походить від «Маніфесту антропофагії» (Manifesto Antropófago), опублікованого письменником Освалдом ді Андраде 1928 року. Метафора «культурного канібалізму» пропонувала стратегію, за якою бразильська культура має «поглинати» європейські впливи, засвоювати їх і перетворювати на щось нове й самобутнє, замість пасивно копіювати колоніальні зразки. Ідея спиралася на образ корінних народів, що ритуально поїдали ворога, аби перейняти його силу. У мистецтві її яскраво втілила художниця Тарсіла ду Амарал, зокрема в картині «Абапору» (1928), що надихнула сам маніфест. Пізніше, у 1960-х роках, антропофагія стала концептуальною основою руху «Тропікалія», який охопив музику, кіно й візуальне мистецтво; його представники, хоч і мали коріння в Бразилії, свідомо черпали впливи з Європи та Америки, «перетравлюючи» їх у гібридну національну форму. Антропофагія лишається впливовою концепцією постколоніальної теорії про культурну ідентичність і привласнення.
Читати далі →Асамбляж
Техніка створення об’ємного твору з різнорідних елементів, насамперед знайдених чи готових предметів, а також сам такий твір.
Читати далі →
Асоціація корисного мистецтва
Асоціація корисного мистецтва (Asociación de Arte Útil / Useful Art Association) — ініціатива й теоретична платформа, розроблена кубинською художницею Танією Бругерою, яка обстоює концепцію «корисного мистецтва» (arte útil) — мистецтва як процесу, що має реальний, практичний вплив на суспільство, а не є рідкісним досвідом пасивного споглядання. У межах цього підходу мистецтво розуміється не як об'єкт у музеї, а як інструмент, що пропонує конкретні рішення нагальних соціальних, політичних та економічних проблем. Бругера й співтворці проєкту зібрали архів історичних та сучасних прикладів «корисного мистецтва» — ініціатив, що переосмислюють ресурси, простори та інституції задля суспільного блага. Ключовими критеріями arte útil є те, що проєкт має пропонувати нове застосування мистецтва в суспільстві, кидати виклик усталеному розумінню ролі митця, працювати з реальними спільнотами й давати вимірний результат. Ця концепція пов'язана з ширшими течіями соціально заангажованого мистецтва, партисипативних та реляційних практик. Асоціація корисного мистецтва реалізовувалася через виставки й «музеї arte útil», зокрема в співпраці з установами на кшталт музею Ван Аббе в Нідерландах, ставши впливовою моделлю активістського мистецтва XXI століття.
Читати далі →
Аутсайдерське мистецтво
Арт аутсайдерів (Outsider Art) — термін, що позначає мистецтво, яке має наївну, спонтанну, часто візіонерську якість і створюється людьми поза межами офіційного художнього світу: без академічної освіти, без прагнення до кар'єри й поза традиційними структурами виробництва та продажу мистецтва. Англійський термін запровадив 1972 року критик Роджер Кардинал як відповідник французького поняття «ар брют» (art brut, «сире мистецтво»), уведеного художником Жаном Дюбюффе в 1940-х роках. Дюбюффе збирав твори мешканців психіатричних лікарень, самоуків, медіумів і соціально ізольованих осіб, вбачаючи в них незіпсуту культурними умовностями творчу енергію. Класичними прикладами вважають малюнки Адольфа Вельфлі та детально опрацьовані фантастичні світи Генрі Дарджера. Мистецтво аутсайдерів вирізняється глибокою особистісною одержимістю, самобутньою символікою й технічною свободою. Із часом воно здобуло музейне визнання й вплинуло на професійних художників, поставивши під сумнів межі між «високим» і «маргінальним» мистецтвом.
Читати далі →
Афрапікс
Afrapix (Афрапікс) — колектив фотографів та агенція, заснована в Південній Африці 1982 року, яка заохочувала своїх членів використовувати фотографію як засіб активізму проти режиму апартеїду. Об'єднання постало як демократична, багаторасова спільнота, що прагнула документувати повсякденне життя, спротив і насильство в умовах расової сегрегації, коли офіційні медіа замовчували правду. Учасники, серед яких Пол Вайнберг, Омар Бадша, Ґідеон Мендел та Санту Мофокенг, знімали протести, страйки, похорони й побут чорношкірої більшості, формуючи потужний архів так званої «фотографії боротьби» (struggle photography). Afrapix поєднувала естетичну якість із політичною відданістю, поширюючи знімки через незалежну пресу та міжнародні канали, аби привернути увагу світу. Досвід колективу є яскравим прикладом того, як документальна фотографія стає інструментом громадянського спротиву й свідчення — тема, суголосна українському досвіду фіксації історичної правди в часи випробувань.
Читати далі →
АфриКОБРА
АфриКОБРА (AfriCOBRA) — абревіатура від African Commune of Bad Relevant Artists, група афроамериканських художників, заснована в Чикаго 1968 року. Вона виросла з чиказького колективу OBAC та досвіду створення настінного розпису «Стіна поваги» (Wall of Respect), а серед засновників були Джефф Дональдсон, Уодсворт Джаррелл, Джей Джаррелл, Барбара Джонс-Гоґу та Джералд Вільямс. Митці прагнули виробити виразно чорну естетику, укорінену в афроамериканській та африканській культурі, яка б надавала сили спільноті. Їхня мова спиралася на яскраві «кул-ейдові» кольори, ритмічні візерунки, каліграфічний напис, позитивні образи чорних людей і послання гідності та єдності. AfriCOBRA стала однією з провідних художніх сил руху «Чорне мистецтво» (Black Arts Movement) і паралельно до боротьби за громадянські права утверджувала мистецтво, зорієнтоване не на музей, а на саму громаду, доступне й зрозуміле широкому глядачеві.
Читати далі →
Афрофутуризм
Афрофутуризм — культурна естетика, що досліджує афроамериканський та ширший чорношкірий досвід і має на меті поєднати представників чорної діаспори з їхньою спадщиною через призму науки, технології та уяви про майбутнє. Напрям сплітає елементи наукової фантастики, історії, космології, африканських міфів і фантастики, аби переосмислити минуле й спроєктувати альтернативні майбутні світи, де чорношкірі люди є повноцінними суб'єктами й творцями. Термін запропонував культуролог Марк Дері в есе «Black to the Future» (1993; передруковано 1994 року в збірці «Flame Wars»), проте практика має давніші корені — зокрема в музиці Сан Ра, який ще від 1950-х років розробляв космічну міфологію, а згодом у творчості гурту Parliament-Funkadelic та письменниці Октавії Батлер. У візуальному мистецтві до афрофутуризму звертаються митці, як-от Жан-Мішель Баск'я (у ширшому сенсі) та сучасні автори, що використовують колаж, цифрові медіа й інсталяцію. Афрофутуризм осмислює наслідки рабства й колоніалізму, питання ідентичності, технології та звільнення, пропонуючи візії світів, вільних від расового гноблення, і став впливовим у кіно, моді, літературі та музиці.
Читати далі →
АхРР
АхРР (з 1928 року — АХР, Асоціація художників революції) — засноване 1922 року в радянській столиці об'єднання, яке стало наймасовішою і найвпливовішою мистецькою організацією раннього радянського періоду. Виникнувши невдовзі після більшовицького перевороту, воно проголосило програму «героїчного реалізму»: художники мали документально, зрозумілою для широких мас манерою відображати повсякденне життя робітників, селян і червоноармійців, а також події революції та громадянської війни. Асоціація свідомо відкидала авангардні експерименти й спиралася на традиції передвижницького побутового живопису дев'ятнадцятого століття, влаштовуючи великі тематичні виставки під гаслом «художньо-документального увічнення» нової доби. Серед учасників були Ісаак Бродський, Мітрофан Греков та інші майстри. АхРР користувалася підтримкою держави й армії та фактично підготувала ґрунт для офіційної доктрини соціалістичного реалізму, проголошеної на початку 1930-х років, після чого всі мистецькі угруповання було примусово розпущено й підпорядковано єдиній творчій спілці.
Читати далі →
