Арт-терміни на «Ж»
Жанри
Жанри в живописі — це усталені типи або категорії творів, що розрізняються за характером зображуваного предмета. Класична система жанрів була формально кодифікована в XVII столітті, зокрема французькою Королівською академією живопису й скульптури, у вигляді суворої ієрархії. За спадом важливості вона включала: історичний живопис (сюжети з історії, міфології, релігії й літератури), портрет, жанровий живопис (сцени повсякдення), пейзаж і найнижче — натюрморт. Ця градація ґрунтувалася на переконанні, що найгідніший живопис зображує людські вчинки й високі ідеї. Ієрархія жанрів визначала академічну освіту, систему замовлень, престиж і ринкову вартість творів упродовж кількох століть. Найвище цінувалася здатність художника до складної багатофігурної композиції на піднесену тему, тоді як натюрморт чи пейзаж вважалися лише вправами в майстерності копіювання видимого. Проте вже у XIX столітті цю систему почали розхитувати: імпресіоністи піднесли пейзаж і сцени сучасного життя, а реалісти зруйнували ієрархію тем. У XX столітті з появою абстракції та нових медіа традиційний поділ на жанри значною мірою втратив нормативну силу, хоча й досі лишається зручним інструментом мистецтвознавчого аналізу.
Читати далі →
Жанровий живопис
Жанровий живопис — зображення сцен із повсякденного життя пересічних людей: побутових занять, домашніх клопотів, свят, ринків, шинків, ігор, праці й дозвілля. Такі твори здебільшого невеликого розміру й позбавлені героїчного, релігійного чи історичного піднесення; їхні герої зазвичай безіменні представники різних станів. У традиційній ієрархії жанрів, кодифікованій академіями XVII століття, жанровий живопис посідав скромне місце — вище за натюрморт і пейзаж, але нижче за портрет та історичний живопис. Розквіт жанрового живопису пов'язаний передусім із золотою добою голландського мистецтва XVII століття, коли протестантська, торговельна республіка з її заможним міщанством створила великий попит на невеликі картини для приватних осель. Ян Вермеер, Ян Стен, Пітер де Гох і Ґерард Тер Борх майстерно відтворювали інтер'єри, світло й тонку психологію буденних сцен. Раніше сильну традицію заклав фламандець Пітер Брейгель Старший із його селянськими сюжетами. Пізніше жанровий живопис розвивали Жан-Батіст Шарден у Франції та реалісти XIX століття; він лишається важливим способом художнього осмислення соціального життя й людської гідності у щоденному.
Читати далі →
Жестовий
Жестовий (gestural) — термін, що описує нанесення фарби вільними, широкими, енергійними рухами руки й усього тіла, коли слід пензля, розмах, натиск і швидкість самі стають головним виразним змістом твору. У жестовому живопису процес малювання прирівнюється до дії чи перформансу: полотно фіксує фізичну присутність художника, його емоцію та рух у часі. Найяскравіше поняття виявилося в абстрактному експресіонізмі середини XX століття, зокрема в так званому «живописі дії» (action painting) — терміні, який критик Гарольд Розенберг застосував до практики Джексона Поллока, що розбризкував і лив фарбу на розстелене на підлозі полотно, та Віллема де Кунінга з його бурхливими мазками. Споріднені пошуки розвивав європейський ташизм і ліричну абстракцію. Жестовість наголошує на безпосередності, спонтанності й тілесності творчого акту, протиставляючи їх виваженій, «геометричній» абстракції. Вплив жестового підходу відчутний у сучасному живопису, каліграфічних та перформативних практиках.
Читати далі →
Живе мистецтво
Живе мистецтво (Live art) — широка категорія, що охоплює перформанс, здійснюваний митцем або групою митців як самостійний художній твір, зазвичай новаторський та експериментальний за характером. Термін поширений насамперед у британському контексті й слугує парасольковим поняттям для практик, які не вкладаються в традиційні межі театру, танцю, візуального чи медіамистецтва: акціонізм, боді-арт, інтерактивні події, тривалі перформанси, гібридні міждисциплінарні дії. Ключова ознака живого мистецтва — присутність художника й глядача в одному часі й просторі, безпосередність, ефемерність та неповторність події. Витоки сягають футуристичних та дадаїстських вечорів початку двадцятого століття, хепенінгів 1960-х та боді-арту 1970-х. У живому мистецтві тіло митця часто стає головним матеріалом і носієм сенсу, а ризик, витривалість і реальний час набувають художньої ваги. Такі практики порушують питання ідентичності, статі, влади й тілесності, розширюючи уявлення про те, що взагалі може бути мистецтвом.
Читати далі →
Живопис
Живопис — це практика нанесення фарби або інших матеріалів на поверхню, зазвичай за допомогою пензля, а також ширше — один із фундаментальних видів образотворчого мистецтва та його результат — картина. Живопис оперує кольором, тоном, лінією, фактурою та композицією, щоб створювати зображення реального світу, виражати емоції або втілювати абстрактні ідеї. Поверхнею-основою слугують полотно, дерев'яна панель, папір, штукатурка чи стіна, а серед технік розрізняють олію, темперу, акварель, гуаш, акрил, фреску й енкаустику. Історія живопису сягає доісторичних печерних розписів і триває через єгипетське, античне та середньовічне мистецтво, розквіт Відродження, бароко, аж до модернізму, який радикально переосмислив саме поняття зображення. У XX столітті абстракція, експресіонізм і концептуалізм розширили межі того, чим може бути картина. Українська малярська традиція охоплює візантійсько-руський іконопис, козацьке бароко, реалізм і потужний авангард початку XX століття, представлений майстрами бойчукізму та безпредметного живопису. Попри розвиток фотографії й нових медіа живопис лишається центральним і живим видом мистецтва.
Читати далі →
Живопис жорстких країв
Живопис із жорсткими краями — підхід до абстрактного живопису, що набув поширення у 1960-х роках і характеризується ділянками рівного, плаского кольору з різкими, чіткими, «жорсткими» межами між ними. Барвисті площини межують одна з одною без розмитих переходів, видимих мазків чи фактурних ефектів, так що поверхня картини виглядає гладенькою, безособовою та ретельно вивіреною. Термін запропонував каліфорнійський критик Джулс Ленґснер наприкінці 1950-х років, щоб описати чіткий, геометричний живопис, який протиставлявся емоційній, жестикуляційній манері абстрактного експресіонізму. Живопис із жорсткими краями наголошує на цілісності картини як плаского об'єкта, а не як вікна в глибину, і часто зводить композицію до кількох великих кольорових форм. Серед провідних майстрів цього напряму — Елсворт Келлі, Кеннет Ноланд, Френк Стелла раннього періоду, Ел Гелд та Лео Валмслі; його також пов'язують із течією живопису кольорового поля та мінімалізмом. Цей підхід відображав прагнення повоєнного абстрактного мистецтва до ясності, об'єктивності й контролю, звільняючи колір і форму від жесту та особистої емоції на користь чистого оптичного впливу.
Читати далі →
Живопис кольорового поля
Живопис кольорового поля — термін, що описує роботи абстрактних художників, які працювали переважно в 1950-х і 1960-х роках, і характеризується великими площинами більш-менш рівномірного однотонного кольору. На відміну від жестового «живопису дії», кольорове поле уникає видимого мазка, драматизму й особистого сліду руки, натомість наголошуючи на суцільному, майже безмежному просторі кольору, який охоплює й огортає глядача. Напрям тісно пов'язаний з абстрактним експресіонізмом; його ранніми піонерами були Марк Ротко з його прямокутниками м'яко світних кольорів, Барнетт Ньюмен з вертикальними «блискавками» та Кліффорд Стілл. Ці митці прагнули викликати піднесені, споглядальні, майже релігійні переживання через саму присутність масштабного кольору. У 1950–1960-х роках друге покоління — Гелен Франкенталер, Морріс Луїс і Кеннет Ноленд — розвинуло техніку «просочування» (Франкенталер започаткувала її 1952 року), за якої розріджена фарба вбиралася просто в незагрунтоване полотно, зливаючись із його поверхнею. Критик Клемент Ґрінберг теоретично обґрунтував цей підхід як логічний крок до «чистоти» живопису. Кольорове поле лишається однією з найвпливовіших течій повоєнної абстракції.
Читати далі →
Живописний
Живописний (мальовничий) — термін, що позначає нанесення фарби у «вільний», менш контрольований спосіб, унаслідок чого в завершеній картині лишаються видимі мазки пензля. Такий підхід протиставляється лінійному, або графічному, де форми окреслені чіткими контурами, а мазки згладжені й непомітні. Поняття «живописне» (нім. malerisch) розробив і теоретично обґрунтував швейцарський історик мистецтва Генріх Вельфлін у праці «Основні поняття історії мистецтва» (1915) як одну з п'яти пар протиставлень, за якими він розрізняв стилі Ренесансу й бароко. У живописному стилі форми зливаються, наголошується на масах світла й тіні, кольорі та русі, а не на замкненому контурі. Класичними прикладами живописного письма є твори Тиціана, Рембрандта, Веласкеса, Франса Гальса, а згодом — імпресіоністів. Живописний підхід підкреслює сам процес малювання й матеріальність фарби, тому лишається одним із ключових понять для аналізу стилю в європейському малярстві.
Читати далі →
Живопис нового духу
Живопис нового духу (New Spirit Painting) — термін, пов'язаний із відродженням експресіоністичного, фігуративного живопису приблизно на межі 1970-х і 1980-х років. Назва походить від резонансної виставки «A New Spirit in Painting», проведеної 1981 року в Королівській академії мистецтв у Лондоні під кураторством Крістоса Йоахімідеса, Ніколаса Серрота та Норманна Розенталя. Ця експозиція проголосила повернення живопису як провідної художньої форми після десятиліття панування концептуального, мінімалістичного й перформативного мистецтва, що ставили під сумнів саму актуальність малярства. На виставці поєднали визнаних майстрів — Пікассо, Матісса, Бекона — із молодшим поколінням експресивних художників, зокрема Ґеорґом Базелітцем, Ансельмом Кіфером, Юліаном Шнабелем та Франческо Клементе. Живопис нового духу утверджував емоційність, суб'єктивність, велику форму, насичений колір і повернення до історичних, міфологічних та особистих сюжетів. Виставка стала одним із маніфестів міжнародного неоекспресіонізму й засвідчила відновлення статусу традиційного малярства в мистецтві 1980-х.
Читати далі →
