Арт-терміни на «Б»
Бароко
Бароко — це художня мова кінця XVI — середини XVIII століття, побудована на пафосі руху, контрасту й емоційного захоплення глядача. На противагу врівноваженому спокою Ренесансу бароко прагне вразити, схвилювати, залучити до дії, тож його твори сповнені драматичної напруги та театральності. Характерними ознаками є динамічна діагональна композиція, різкі протиставлення світла й тіні (техніка кʼяроскуро та тенеброзо), багатство фактур, насичений колорит і майже скульптурна пластика форм. Барокові майстри полюбляли розгорнуті багатофігурні сцени, ілюзіоністичні розписи стель, що ніби відкривають небо, пишні драперії та передачу миті найвищого емоційного напруження. У живописі стиль представляють Караваджо з його різким світлом, Пітер Пауль Рубенс із бурхливою тілесністю, Дієго Веласкес і Рембрандт, який довів гру світла до психологічної глибини. В Україні розвинулося самобутнє «козацьке бароко», що поєднало західноєвропейські форми з місцевою традицією: це архітектура доби гетьмана Івана Мазепи, іконопис, гравюра та славнозвісні ілюстровані стародруки Києво-Печерської лаври. Український портрет-парсуна та багатоярусні різьблені іконостаси, вкриті позолотою й буйним рослинним декором, також належать до цієї доби. Бароко тісно повʼязане з добою Контрреформації, коли Церква свідомо використовувала мистецтво як засіб емоційного впливу й переконання вірян. Тому в барокових вівтарях, скульптурі й розписах чуттєве й духовне зливаються в єдиному пориві екстазу. Бароко стало стилем, у якому візуальна пишнота слугувала духовному піднесенню та утвердженню, а його виражальні засоби донині живлять уявлення про урочистість і драматизм у мистецтві.
Читати далі →Батальний жанр
Жанр образотворчого мистецтва, присвячений війні та військовому життю: битвам, походам, побуту війська.
Читати далі →
Баухаус
Баухаус — революційна школа мистецтва, архітектури й дизайну, заснована піонером сучасної архітектури Вальтером Гропіусом у Веймарі (Німеччина) 1919 року. Її засаднича ідея полягала в об'єднанні образотворчого мистецтва, ремесла і промислового виробництва в єдине ціле, підпорядковане потребам масового суспільства; принцип «форма слідує за функцією» (вислів американського архітектора Луїса Саллівана) та відмова від зайвого декору визначили обличчя модернізму двадцятого століття. Навчання починалося з обов'язкового вступного курсу, а майстернями керували видатні художники — Пауль Клеє, Василь Кандинський, Ласло Могой-Надь, Йоганнес Іттен, Оскар Шлеммер. Через політичний тиск школа переїхала 1925 року до Дессау, де Гропіус звів для неї знаменитий скляно-бетонний корпус, а згодом до Берліна; її останнім директором був архітектор Людвіг Міс ван дер Рое. Під тиском нацистів Баухаус закрився 1933 року, але його викладачі роз'їхалися світом і поширили ідеї школи, назавжди змінивши архітектуру, графічний і промисловий дизайн та художню освіту.
Читати далі →
Безформність
Безформність (Formlessness), або французькою informe, — це концепція, вперше запроваджена французьким письменником і філософом Жоржем Батаєм наприкінці 1920-х років. У короткій, але впливовій статті, опублікованій у журналі «Documents», Батай визначив informe не як певну форму, а як операцію, що «знижує» речі, руйнуючи усталені категорії та ієрархії. Для нього безформність була способом стягнути мистецтво з піднесеного, ідеалізованого статусу до базового матеріалізму, до низького, тілесного й невпорядкованого. Концепція безформності мала глибокий вплив на мистецтво XX століття, особливо на сюрреалізм, ар брют, абстрактний експресіонізм та подальші матеріально орієнтовані практики. Художники, що працювали з розтіканням, бруднотою, розпадом і аморфними масами, підважували класичний ідеал завершеної, гармонійної форми. У 1990-х роках теоретики Розалінд Краусс та Ів-Ален Буа переосмислили informe в межах виставки й книги «Formless: A User's Guide», запропонувавши його як альтернативну оптику для історії модерного мистецтва — таку, що зосереджується не на формі й змісті, а на операціях розкладання, горизонтальності та пульсації. Безформність лишається потужним критичним інструментом для осмислення мистецтва, що чинить опір порядку, чистоті й ідеалізації.
Читати далі →
Білий куб
«Білий куб» — усталений термін на позначення панівної естетики виставкового простору XX століття: приміщення квадратної або витягнутої форми з рівними білими стінами, гладкою підлогою і зазвичай прихованим верхнім освітленням. Мета такого простору — усунути будь-які відволікаючі елементи, аби глядач зосередився винятково на творах, які постають ізольованими, самодостатніми об'єктами. Ця «нейтральна» оболонка стала настільки поширеною, що сприймається як природний, майже невидимий стандарт показу сучасного мистецтва в галереях і музеях по всьому світу. Саме поняття критично осмислив ірландський художник і теоретик Браян О'Догерті в серії есеїв «Всередині білого куба», опублікованих у журналі Artforum 1976 року. Він показав, що білий куб зовсім не нейтральний: він несе ідеологію, надаючи творам мистецтва ауру святості, вічності й ринкової цінності, водночас відриваючи їх від соціального й політичного контексту. Ця критика надихнула численні спроби вийти за межі галереї — сайт-специфічне мистецтво, інсталяції, ленд-арт і практики, що працюють у публічному просторі. Попри всі виклики, білий куб донині лишається домінантною моделлю експонування.
Читати далі →
Біоморфний
Біоморфний — термін, що описує форми або зображення, які, будучи абстрактними, все ж посилаються на живі організми або викликають уявлення про них: рослини, клітини, амеби, кістки, органи чи людське тіло. Слово походить від грецьких bios («життя») і morphe («форма»). Біоморфні форми зазвичай є плавними, округлими, звивистими й асиметричними, на противагу жорсткій геометричній абстракції з її прямими лініями та правильними фігурами. Біоморфізм набув особливого значення в мистецтві 1930-х років, передусім у межах сюрреалізму, де він відображав інтерес до підсвідомого, органічного росту й природних процесів. Яскравими прикладами є «біоморфні» скульптури й рельєфи Ганса Арпа, органічні форми Жоана Міро та Ів Танґі в живописі, а також обтічні пластичні об'єми у творчості скульпторів Генрі Мура та Барбари Гепворт. Пізніше біоморфні мотиви поширилися й на дизайн та архітектуру середини XX століття. Термін залишається корисним для опису будь-якого абстрактного мистецтва, чиї форми навіюють відчуття живого, зростаючого й природного, протиставленого механічному та штучному.
Читати далі →
Бітум
Бітум — це природна, темна, смолиста речовина на основі вуглеводнів, яку в живописі використовували як коричневий пігмент і лесувальний матеріал, особливо для збагачення й поглиблення темних тонів та тіней. Відомий також під назвами асфальт або «асфальтум», цей матеріал давав художникам теплий, прозорий і глибокий коричневий відтінок, що надавав картинам відчуття світлого сяйва з глибини й м'яких переходів між світлом і тінню. Бітум активно застосовували художники XVIII та XIX століть, зокрема представники романтизму й англійської школи, серед них Джошуа Рейнольдс і Джон Мартін. Однак матеріал мав фатальну технічну ваду: бітум ніколи повністю не висихає й не твердне. З часом він продовжує рухатися, розтріскуватися й темніти, унаслідок чого поверхня багатьох картин укрилася характерними глибокими тріщинами (так званою «крокодилячою шкірою») або потемніла настільки, що зображення частково втратилося. Через ці незворотні пошкодження до кінця XIX століття художники здебільшого відмовилися від бітуму на користь стабільніших коричневих пігментів. Сьогодні бітум є передусім предметом уваги реставраторів і дослідників технік старого живопису, які вивчають причини руйнування історичних полотен.
Читати далі →
Блумзбері
Блумсбері (Bloomsbury Group) — коло інтелектуалів, письменників і художників, які мешкали в лондонському районі Блумсбері поблизу центру міста в період приблизно з 1904 по 1940 рік. Об'єднання не мало формальної програми й трималося на дружбі, спільних естетичних та етичних поглядах і зневазі до вікторіанської манірності. До нього належали письменниця Вірджинія Вулф і її сестра, художниця Ванесса Белл, критик і теоретик мистецтва Роджер Фрай, художник Дункан Ґрант, мистецтвознавець Клайв Белл, економіст Джон Мейнард Кейнс та письменник Литтон Стрейчі. У візуальному мистецтві провідну роль відіграв Роджер Фрай, який 1910 року організував у Лондоні виставку, що познайомила британську публіку з постімпресіонізмом Сезанна, Ван Гога й Ґоґена; він же разом із Беллом і Ґрантом заснував декоративні майстерні «Омега» (Omega Workshops). Блумсбері обстоювало теорію «значущої форми» та естетичного переживання й суттєво вплинуло на розвиток модернізму в британській літературі, живописі й дизайні.
Читати далі →
Бодіарт
Боді-арт (тілесне мистецтво) — мистецтво, у якому тіло, зазвичай тіло самого художника, є основним медіумом і фокусом твору. Замість того щоб зображати тіло у живописі чи скульптурі, митець використовує власну фізичну присутність, дію, витривалість, біль чи ризик як безпосередній матеріал. Боді-арт тісно пов'язаний із перформансом і часто існує лише в момент виконання, зберігаючись згодом у вигляді фотографій, відео чи описів. Напрям сформувався наприкінці 1960-х і в 1970-х роках у контексті концептуального мистецтва, феміністичної думки та бажання вийти за межі традиційного об'єкта. Він порушує питання ідентичності, статі, тілесності, меж витривалості й стосунків між художником і глядачем. Серед відомих представників — Марина Абрамович, яка досліджувала межі фізичного й психічного через тривалі виснажливі акції; Віто Аккончі; Кріс Берден, що піддавав себе небезпеці; та Ана Мендьєта, яка поєднувала тіло з ландшафтом і ритуалом. Боді-арт розширив уявлення про те, що може бути мистецьким матеріалом, і глибоко вплинув на подальший розвиток перформансу й соціально заангажованих практик.
Читати далі →
Бойчукізм
Бойчукізм — це українська монументальна школа першої третини XX століття, названа за іменем її засновника Михайла Бойчука й побудована на синтезі національної традиції з європейським модернізмом. В основі стилю лежить ідея «неовізантизму»: Бойчук та його учні свідомо зверталися до художньої мови візантійського й давньоруського іконопису, італійського проторенесансу (передусім Джотто) та українського народного мистецтва, вбачаючи в них взірець монументальної цілісності. Характерними ознаками бойчукізму є площинність зображення, узагальнений лаконічний силует, витягнуті статичні постаті з тихою внутрішньою зосередженістю, стримана земляна колірна гама та підпорядкованість фігур ритму й архітектурній площині стіни. Бойчукісти працювали передусім у техніці фрески й темпери, відроджуючи давні рецептури, а також у графіці, книжковій ілюстрації, килимарстві та кераміці, прагнучи охопити все середовище життя. До кола майстрів належали Тимофій Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко та Софія Налепинська-Бойчук. Найбільші монументальні ансамблі школи — розписи Луцьких казарм, Селянського санаторію в Одесі та Червонозаводського театру в Харкові — були знищені разом із більшістю творів. Програмою школи було створення нового національного «великого стилю», де мистецтво поставало не приватною справою, а спільнотворчою працею артілі майстрів, споріднених спільним методом. У 1937 році Михайла Бойчука та його провідних учнів розстріляли, а роботи зруйнували, тож бойчукізм став трагічним символом «розстріляного відродження», чию спадщину дослідники відновлюють лише за фрагментами, ескізами й архівними фотографіями. Попри знищення матеріальних памʼяток вплив бойчукізму відчутний у подальшій українській монументалістиці й у сучасному переосмисленні національної традиції.
Читати далі →Борщівська вишивка
Локальна традиція вишивки жіночої сорочки Борщівщини (Тернопільська область, Західне Поділля), впізнавана за густим шиттям чорною вовняною ниткою на рукавах.
Читати далі →Ботанічна ілюстрація
Точне зображення рослини та її частин, виконане з науковою метою; різновид ілюстрації за предметом, а не жанр у класичному розумінні.
Читати далі →
Бриколаж
Бриколаж (Bricolage) — це метод створення твору мистецтва з різноманітних матеріалів, що трапляються під рукою, часто випадкових, знайдених чи повторно використаних предметів. Французьке слово bricolage означає «майстрування» або «зроблене з підручних засобів», а bricoleur — це умілець-самоук, який винахідливо комбінує наявні речі. Термін набув теоретичного значення завдяки французькому антропологу Клоду Леві-Стросу, який у книзі «Первісне мислення» протиставив бриколера, що працює з обмеженим набором наявних елементів, інженеру, який створює інструменти під конкретне завдання. У мистецтві бриколаж тісно пов'язаний із практиками колажу, асамбляжу та реді-мейду, започаткованими на початку XX століття кубістами, дадаїстами та сюрреалістами. Художники на кшталт Курта Швіттерса створювали композиції з квитків, обгорток і уламків повсякденного життя. Бриколаж підважує ідею митця як творця, що починає з чистого аркуша, натомість наголошуючи на переосмисленні, комбінуванні та трансформації готового матеріалу. У ширшому культурному сенсі поняття застосовують і до музики, моди та субкультур, де нові значення народжуються з несподіваного поєднання вже наявних елементів.
Читати далі →
Бристольська школа
Бристольська школа (Bristol School) — неформальне угруповання художників, пов'язаних із містом Бристоль на заході Англії на початку 1800-х років, які черпали натхнення з місцевих краєвидів, зокрема річки Ейвон та мальовничої ущелини Ейвон. На відміну від академічних об'єднань, це радше товариство художників-аматорів і професіоналів, які спільно вирушали на замальовки до мальовничих околиць Бристоля та влаштовували вечірні зустрічі для малювання й обміну ідеями. Провідною постаттю кола був ірландський за походженням живописець Френсіс Денбі, чиї поетичні, часто присмеркові й місячні пейзажі задавали настрій усій групі; поряд із ним працювали Едвард Вільєрс Ріппінгілл, Семюел Джексон і Джеймс Джонсон. Художники Бристольської школи розвивали романтичне ставлення до природи, увагу до атмосферних ефектів світла й меланхолійного настрою, спираючись на приклад Клода Лоррена та ранній англійський пейзаж. Хоча об'єднання не мало загальнонаціонального розголосу, воно стало важливим осередком провінційного романтичного пейзажу й лишило по собі виразну регіональну традицію.
Читати далі →
Британський імпресіонізм
Британський імпресіонізм — це художники, які працювали у Великій Британії наприкінці дев'ятнадцятого століття й перебували під впливом ідей французьких імпресіоністів. Вони перейняли світлу палітру, вільний мазок, зображення сучасного повсякденного життя й прагнення схопити швидкоплинні ефекти світла та атмосфери, водночас часто зберігаючи більшу увагу до тонального моделювання й структури, ніж їхні французькі попередники. Важливу роль у поширенні цих ідей відіграв «Клуб нового англійського мистецтва» (New English Art Club), заснований 1886 року як альтернатива консервативній Королівській академії. Серед провідних постатей — Волтер Сікерт, який пов'язав британську сцену з Едгаром Дега та передав похмуру поезію міських інтер'єрів і мюзик-холів; Філіп Вілсон Стір з його світлими краєвидами узбережжя; а також американець Джеймс Ебботт Макнейл Вістлер, що працював у Лондоні. Значний вплив мала й присутність Клода Моне, чиї лондонські серії надихали місцевих митців. Британський імпресіонізм адаптував французькі новації до національного смаку й краєвиду, ставши містком до модерністського мистецтва XX століття у Британії.
Читати далі →
Британський рух чорного мистецтва
Британський рух чорного мистецтва (British Black Arts Movement) — радикальний політичний мистецький рух, що постав близько 1982 року і, надихаючись антирасистським дискурсом та феміністичною критикою, прагнув висвітлити питання раси й ґендеру, а також політику репрезентації. Рух об'єднав молоде покоління чорних та азійських художників Британії — здебільшого нащадків повоєнних мігрантів із Карибів, Африки та Південної Азії, — які відчували, що офіційний світ мистецтва їх ігнорує або екзотизує. Каталізатором стала перша Національна конвенція чорного мистецтва, скликана Групою чорного мистецтва у Вулвергемптоні 1982 року. Серед провідних постатей — Ізек Джулієн, Соня Бойс, Лубайна Хімід, Кіт Пайпер, Дональд Родні, Ів Локк і Марлін Сміт. Митці працювали з колажем, фотографією, інсталяцією, відео й живописом, досліджуючи колоніальну спадщину, ідентичність діаспори та досвід життя в тетчерівській Британії. Куратор Лубайна Хімід організувала кілька програмних виставок, а сам рух назавжди змінив уявлення про те, хто й що представлений у британських музеях і галереях.
Читати далі →
Бруталізм
Бруталізм — архітектурний стиль 1950-х і 1960-х років, що характеризується простими, масивними, блочними формами та відкритою грубою бетонною конструкцією. Назва походить від французького виразу béton brut («сирий бетон»), популяризованого архітектором Ле Корбюзьє. Для бруталізму типові оголені поверхні необробленого бетону зі слідами дерев'яної опалубки, монументальність, повторювані модульні елементи й підкреслена чесність у демонстрації матеріалів та конструкції. Стиль виріс із післявоєнної потреби у швидкому й економному будівництві житла, шкіл, університетів та громадських споруд. Теоретичне обґрунтування «нового бруталізму» дали британські архітектори Елісон і Пітер Смітсони, а серед знакових прикладів — Житлова одиниця в Марселі Ле Корбюзьє, будівля Національного театру та комплекс Барбікан у Лондоні. Бруталізм часто пов'язували з ідеями соціальної утопії та колективного добробуту. Згодом його критикували за похмурість і нелюдський масштаб, а багато будівель занепали або були знесені. Проте від початку XXI століття інтерес до бруталізму відродився, і його спадщину переоцінюють як важливу главу модерністської архітектури.
Читати далі →
