Ukrainian art & cultureOnline
Інші виміри культури
Інші виміри культури
Тестовий режим: контент на сайті тестовий і буде видалений після запуску.
Словник мистецтва
Ukrainian Art&Culture онлайн-глосарій мистецьких термінів охоплює рухи, стилі та техніки, такі як Імпресіонізм, Гравюра, Відео-арт та багато інших.
від Реалізмдо Кіберпанк
34від Оліядо 3D Моделювання
8від Живописдо Дизайн
7від Трипіллядо Сучасність
2349 термінів
Американські абстрактні художники (American Abstract Artists, AAA) — організація, заснована в Нью-Йорку 1936 року з метою сприяти визнанню й розумінню абстрактного мистецтва у Сполучених Штатах у часи, коли панували реалізм, регіоналізм і соціально заангажований живопис. Об'єднання влаштовувало щорічні виставки, видавало брошури, влаштовувало лекції та навіть пікетувало музеї, які нехтували абстракцією, обстоюючи право безпредметного мистецтва на місце в американській культурі. Серед членів були Джозеф Альберс, Ілля Болотовський, Ад Рейнгардт, Ібрам Лассау, Балкомб Ґрін, а на короткий час до групи долучився й Віллем де Кунінг. Естетично об'єднання спиралося на європейські взірці — геометричну абстракцію, кубізм, неопластицизм Мондріана та конструктивізм, які члени AAA адаптували до американського ґрунту. Діяльність організації підготувала середовище, з якого згодом виріс абстрактний експресіонізм, а сама AAA продовжує існувати й донині.
Блумсбері (Bloomsbury Group) — коло інтелектуалів, письменників і художників, які мешкали в лондонському районі Блумсбері поблизу центру міста в період приблизно з 1904 по 1940 рік. Об'єднання не мало формальної програми й трималося на дружбі, спільних естетичних та етичних поглядах і зневазі до вікторіанської манірності. До нього належали письменниця Вірджинія Вулф і її сестра, художниця Ванесса Белл, критик і теоретик мистецтва Роджер Фрай, художник Дункан Ґрант, мистецтвознавець Клайв Белл, економіст Джон Мейнард Кейнс та письменник Литтон Стрейчі. У візуальному мистецтві провідну роль відіграв Роджер Фрай, який 1910 року організував у Лондоні виставку, що познайомила британську публіку з постімпресіонізмом Сезанна, Ван Гога й Ґоґена; він же разом із Беллом і Ґрантом заснував декоративні майстерні «Омега» (Omega Workshops). Блумсбері обстоювало теорію «значущої форми» та естетичного переживання й суттєво вплинуло на розвиток модернізму в британській літературі, живописі й дизайні.
Британський рух чорного мистецтва (British Black Arts Movement) — радикальний політичний мистецький рух, що постав близько 1982 року і, надихаючись антирасистським дискурсом та феміністичною критикою, прагнув висвітлити питання раси й ґендеру, а також політику репрезентації. Рух об'єднав молоде покоління чорних та азійських художників Британії — здебільшого нащадків повоєнних мігрантів із Карибів, Африки та Південної Азії, — які відчували, що офіційний світ мистецтва їх ігнорує або екзотизує. Каталізатором стала перша Національна конвенція чорного мистецтва, скликана Групою чорного мистецтва у Вулвергемптоні 1982 року. Серед провідних постатей — Ізек Джулієн, Соня Бойс, Лубайна Хімід, Кіт Пайпер, Дональд Родні, Ів Локк і Марлін Сміт. Митці працювали з колажем, фотографією, інсталяцією, відео й живописом, досліджуючи колоніальну спадщину, ідентичність діаспори та досвід життя в тетчерівській Британії. Куратор Лубайна Хімід організувала кілька програмних виставок, а сам рух назавжди змінив уявлення про те, хто й що представлений у британських музеях і галереях.
Геометрія страху (Geometry of Fear) — термін, уведений британським критиком Гербертом Рідом у 1952 році для опису творчості групи молодих британських скульпторів, чиї роботи були представлені на Венеційській бієнале того ж року. До цього кола належали Реґ Батлер, Ліннн Чедвік, Кеннет Армітедж, Едуардо Паолоцці, Вільям Тернбулл та інші. Їхня скульптура характеризувалася спотвореними, побитими, кутастими й ніби понівеченими людськими, а часом і тваринними фігурами, виконаними переважно у зварному металі та бронзі з шорсткою, колючою фактурою. Ці образи відображали атмосферу тривоги, вразливості й екзистенційного страху повоєнної доби — часу, позначеного пам’яттю про руйнування Другої світової війни та новою загрозою ядерного знищення в умовах холодної війни. Рід пов’язував цей стиль із філософією екзистенціалізму та відчуттям людської незахищеності. Геометрія страху стала важливим виявом британського модернізму середини століття й позначила відхід від гладких, монументальних форм попередньої скульптурної традиції, зокрема від класичного гуманізму Генрі Мура, у бік нервової, фрагментованої виразності.
Guerrilla Girls (Герилья Ґьорлз) — група анонімних американських художниць-феміністок, заснована в Нью-Йорку 1985 року, що прагне викрити сексуальну й расову дискримінацію у світі мистецтва та в ширшій культурній сфері. Учасниці виступають у масках горили, приховуючи власні особи, і беруть за псевдоніми імена померлих жінок-мисткинь минулого, як-от Кете Кольвіц чи Фріда Кало. Анонімність дозволяє їм зосереджувати увагу на проблемах, а не на власних постатях, і водночас захищає від можливих репресій у художньому середовищі. Найвідомішою зброєю групи стали яскраві плакати, наклейки й білборди з гострими фактами й статистикою, що документують нерівне представлення жінок і небілих митців у музеях, галереях і колекціях. Хрестоматійним прикладом є плакат 1989 року з питанням, чи мусять жінки бути голими, щоб потрапити до музею, який іронічно порівнював частку жінок-художниць із часткою жіночих оголених образів у колекції великого музею. Своєю діяльністю, що поєднує активізм, гумор і візуальний дизайн, Guerrilla Girls суттєво вплинули на феміністичну критику мистецьких інституцій і залишаються активними донині.
Група X (Group X) — короткочасне об’єднання британських художників, засноване Уїндемом Льюїсом у 1920 році. Воно виникло як спроба зберегти й продовжити увагу до авангардного мистецтва у Великій Британії після Першої світової війни, коли попередній радикальний рух вортицизм фактично розпався внаслідок війни та загибелі кількох його учасників. До складу Групи X входили колишні вортицисти й близькі до них митці, зокрема Едвард Водсворт, Фредерік Етчеллс, Вільям Робертс, Катберт Гамільтон, Джессіка Дісмор і Френк Доббсон. Група провела лише одну спільну виставку — у галереї Мансард у Лондоні в березні 1920 року — і не мала єдиної художньої програми чи спільного маніфесту; учасників об’єднувало радше прагнення утвердити модерністські позиції в британському мистецтві, ніж спільний стиль. Через відсутність внутрішньої згуртованості об’єднання швидко розпалося. Попри свою нетривалість, Група X є важливим свідченням спроб Уїндема Льюїса відродити довоєнний авангардний імпульс і позначає перехідний момент в історії британського модернізму між вортицизмом і мистецтвом міжвоєнних десятиліть.
Група «Зірки» (Stars group, кит. Xingxing) — короткочасне, але історично важливе авангардне об'єднання самодіяльних художників, що діяло в Пекіні з 1979 до 1983 року, невдовзі після завершення Культурної революції. До групи входили Ван Кепін, Ма Десен, Хуан Жуй, Ай Вейвей та інші молоді митці, більшість із яких не мали академічної художньої освіти. Назва «Зірки» символізувала прагнення до індивідуальності та творчої свободи в добу, коли офіційне мистецтво зводилося до канонів соцреалізму на службі держави. У вересні 1979 року, після того як владою було відхилено їхню заявку на виставку, художники демонстративно розвісили роботи на огорожі парку біля Національного художнього музею Китаю, а згодом провели вуличну демонстрацію під гаслами свободи вираження та демократії. Ці акції стали одним із найранніших публічних виступів китайського мистецького авангарду й тісно перепліталися з рухом «Стіна демократії». Твори «Зірок» вирізнялися особистісним, критичним і експериментальним характером, звертаючись до модерністських форм. Хоча група швидко розпалася, а багато її учасників емігрували, вона заклала підвалини сучасного китайського мистецтва й лишається символом боротьби за творчу незалежність.
Група Кемден-Таун (Camden Town Group) — британське постімпресіоністське об'єднання, засноване художником Волтером Сікертом у Лондоні 1911 року й назване на честь тодішнього небагатого району Кемден-Таун, де мешкав і працював Сікерт. Група налічувала шістнадцять членів — виключно чоловіків — серед яких Спенсер Ґор (перший президент), Гарольд Ґілмен, Чарльз Ґіннер, Роберт Бевен і Люсьєн Піссарро, син Каміля Піссарро. Митці засвоїли уроки французького постімпресіонізму, знайомого їм завдяки виставкам Роджера Фрая, і застосували яскраву, роздільну пляму кольору до зображення прозаїчної, часом похмурої повсякденності сучасного Лондона: тісних мебльованих кімнат, мюзик-холів, вулиць і оголених фігур у буденних інтер'єрах. Сікерт обстоював право мистецтва звертатися до непривабливих сторін міського життя. Проіснувавши недовго, група 1913 року об'єдналася з іншими об'єднаннями в ширшу Лондонську групу (London Group), проте лишила помітний слід у становленні британського модернізму.
Gruppo Origine (Група Походження) — короткочасне італійське художнє об’єднання, назву якого перекладають як «група походження», створене в Римі 1951 року. До нього входили чотири митці: Альберто Бурі, Джузеппе Капогроссі, Еторе Коллья та Маріо Балокко. Група оприлюднила маніфест, у якому проголошувала необхідність повернення до простих, первісних форм і кольорів в абстрактному мистецтві. Учасники прагнули очистити абстракцію від надмірної декоративності й геометричної складності, до якої, на їхню думку, скотилося тогочасне безпредметне мистецтво, і повернути йому виразну, знакову безпосередність. Вони відмовлялися від тривимірної ілюзії та багатства кольору на користь редукованих форм, часто монохромних, із наголосом на матеріальності поверхні й елементарному графічному знаку. Попри стислий термін існування — група розпалася вже незабаром після заснування — Gruppo Origine відіграла помітну роль в італійському повоєнному мистецтві, передвіщаючи подальші пошуки її учасників. Зокрема, Альберто Бурі згодом став одним із провідних майстрів матеріального мистецтва (арте матеріко), а Капогроссі розробив упізнавану систему знаків-гребінців.
Група прогресивних художників Бомбею (Bombay Progressive Artists' Group) — недовговічне, але вирішальне для індійського модернізму об'єднання, засноване 1947 року в Бомбеї, того самого року, коли Індія здобула незалежність. Група кинула виклик консервативній академічній традиції та колоніальному салонному живопису, а також сентиментальному націоналізму Бенгальської школи, прагнучи створити нову індійську образну мову, яка була б водночас сучасною, космополітичною й укоріненою у власній культурі. Засновником вважають Френсіса Ньютона Соузу, а до ядра належали Макбул Фіда Хусейн, Саєд Хайдер Раза, Крішнаджі Говардхан Ара, Сададжі Кувадеб Бакре та Гансе Аде Гаде. Митці творчо переосмислювали європейський модернізм — кубізм, експресіонізм, живопис Матісса й Пікассо — крізь призму індійських тем, міфів і народного мистецтва. Хоча формально група розпалася на початку 1950-х, коли її члени роз'їхалися світом, вона заклала підвалини сучасного індійського мистецтва, а її учасники стали найвизнанішими майстрами країни.
Grupo Ruptura (Група Руптура) — об’єднання бразильських абстрактних художників, сформоване в Сан-Паулу на початку 1950-х років із метою рішучого розриву з панівним натуралістичним і фігуративним підходом до живопису в країні. Група була заснована 1952 року, а її позиції викладено в маніфесті, оприлюдненому під час однойменної виставки в Музеї сучасного мистецтва Сан-Паулу. Серед засновників були Вальдемар Кордейру, Луїс Сакіловер, Джеральдо де Барруш, Лотар Шарук, Каземіро Феєр, Анатоль Владислав і Кадзмер Фейєр. Учасники Grupo Ruptura проголошували необхідність нового, раціонального й наукового мистецтва, заснованого на принципах конкретного мистецтва: чистій геометричній формі, ясній композиції та відмові від будь-якого зображення, символізму чи ілюзіонізму. Теоретичним лідером групи був Вальдемар Кордейру, який обстоював ідею мистецтва як об’єктивної, суспільно значущої діяльності. Grupo Ruptura стала центром бразильського конкретизму в Сан-Паулу, тоді як паралельний осередок цього руху розвивався в Ріо-де-Жанейро, і суттєво вплинула на подальший розвиток абстрактного та конструктивного мистецтва в Бразилії.
Grupo Frente (Група Фронте) — бразильське художнє об’єднання 1950-х років, сформоване художниками, які відкинули фігуративність і націоналістичний пафос панівного модерністського стилю бразильського живопису. Група виникла в Ріо-де-Жанейро близько 1954 року навколо художника й педагога Івана Серпи і об’єднала митців, зацікавлених у геометричній абстракції та конкретному мистецтві. До неї в різні періоди належали Ліжія Кларк, Еліо Ойтісіка, Аліжія Панс, Абрахам Палатник, Франц Вайссманн та інші. Учасники Grupo Frente орієнтувалися на європейські традиції конструктивізму й конкретного мистецтва, зокрема на ідеї Макса Білля, і прагнули створити раціональне, безпредметне мистецтво, засноване на чистих формах, кольорі та геометрії. Водночас об’єднання не мало жорсткої догматичної програми й допускало значну свободу індивідуальних пошуків. Grupo Frente стала важливим етапом у розвитку бразильського конкретного мистецтва й безпосередньо передувала виникненню неоконкретизму наприкінці 1950-х років, у якому колишні учасники групи, зокрема Кларк і Ойтісіка, відіграли провідну роль.
Група чорного мистецтва (The Blk Art Group) — заснована у Вулвергемптоні (Англія) 1979 року асоціація молодих чорних художників, які піднімали питання про те, чим є чорне мистецтво, якою є його ідентичність і яким воно може бути в майбутньому. До ядра об'єднання належали студенти-митці Едді Чемберс, Кіт Пайпер, Дональд Родні, Марлін Сміт, Клодетт Джонсон і Венда Леслі, усі — діти мігрантів із Карибського басейну. Їхнє мистецтво було відверто політичним і конфронтаційним: використовуючи колаж, фотомонтаж, живопис і текст, вони досліджували расизм, поліційне насильство, спадщину рабства й колоніалізму та повсякденний досвід чорної молоді в Британії часів Тетчер. Група влаштовувала виставки й конференції, зокрема першу Національну конвенцію чорного мистецтва 1982 року, що зробило її каталізатором ширшого британського руху чорного мистецтва. Хоча об'єднання проіснувало недовго, його учасники стали провідними постатями сучасного британського мистецтва.
Квартет Боз-Ар (Beaux Arts Quartet) — назва, дана групі з чотирьох молодих британських художників-реалістів, чиї роботи виставлялися в лондонській галереї Боз-Ар (Beaux Arts Gallery) на початку 1950-х років. До квартету належали Джон Бретбі, Деррік Грівз, Едвард Міддлдіч і Джек Сміт, а їхньою покровителькою була власниця й керівниця галереї Гелен Лессор, яка послідовно підтримувала фігуративний живопис усупереч моді на абстракцію. Митці зображали буденне, часто похмуре повсякдення повоєнної робітничої Британії — тісні кухні, раковини, недоїдки, злиденні інтер'єри, — за що критик Девід Сілвестр закріпив за ними ширшу назву «школа кухонної раковини» (Kitchen Sink School). Їхній грубуватий, землистий за колоритом стиль перегукувався з тогочасним літературним і театральним рухом «сердитих молодих людей». У 1956 році четверо художників представляли Велику Британію на Венеційській бієнале, що засвідчило вагу цього напряму для британського мистецтва середини століття.
«Кліка» (The Clique) — неформальне товариство, утворене приблизно 1837 року групою друзів під час їхнього навчання в Королівській академії мистецтв у Лондоні. Учасники — молоді художники Річард Дадд, Вільям Пауелл Фріт, Оґастес Леопольд Еґґ, Джон Філліп, Генрі Нельсон О'Ніл і Едвард Метью Ворд — регулярно збиралися вечорами, щоб малювати на задані літературні чи історичні теми, а потім спільно обговорювати й критикувати роботи одне одного. Вони захоплювалися жанровим і побутовим живописом Девіда Вілкі та ілюстративними сюжетами з творів Шекспіра, Вальтера Скотта й Байрона, водночас відкидаючи високу історичну манеру, яку насаджувала академія. Більшість членів «Кліки» згодом зробили успішну кар'єру: Фріт уславився багатолюдними панорамами вікторіанського життя, а трагічна доля Річарда Дадда, який через психічну хворобу створив свої фантастичні шедеври в лікарні, надала гуртку особливого ореолу. Товариство стало прикметним епізодом британського мистецтва напередодні появи прерафаелітів.
Кліка Сент-Джонс-Вуд (St John's Wood Clique) — вільне об'єднання британських художників, які проживали в лондонському районі Сент-Джонс-Вуд у 1860–1880-х роках і прагнули оновити підхід до історичного та жанрового живопису. До групи входили Філіп Гермоґен Кальдерон, Джордж Данлоп Леслі, Вільям Фредерик Йеймс, Девід Вінфілд, Джон Еван Годжсон, Ґенрі Стейсі Маркс та Джордж Адольфус Сторі. Назва «кліка» вживалася напівжартома й підкреслювала дружні, товариські стосунки всередині кола. Художники регулярно збиралися для спільної роботи, товариських зустрічей і взаємної критики, влаштовуючи навіть іронічні «конкурси» на задані теми. У своїй творчості вони відходили від сухого академізму, надаючи історичним і літературним сюжетам більшої психологічної жвавості, побутової деталізації та оповідної привабливості, розрахованої на широку вікторіанську публіку. Найвідоміша картина, пов'язана з групою, — «А коли ви востаннє бачили свого батька?» (And When Did You Last See Your Father?) Йеймса, що зображує сцену часів Англійської громадянської війни. Хоча кліка не залишила спільного маніфесту й не сформувала окремого стилю, вона є цікавим прикладом неформальних художніх спільнот вікторіанського Лондона.
КоБра (CoBrA) — авангардна група, сформована 1948 року художниками з Копенгагена, Брюсселя й Амстердама, чия назва складена з перших літер цих трьох міст. Стиль об'єднання був гранично експресивним і черпав натхнення з дитячого малюнка, народного та примітивного мистецтва, а також несвідомого. Групу заснували, серед інших, данець Асґер Йорн, бельгійський поет Крістіан Дотремон і нідерландці Карел Аппель, Констант і Корнель; вони повстали проти як геометричної абстракції, так і сюрреалістичного інтелектуалізму, обстоюючи спонтанність, свободу жесту й безпосередність творчого пориву. Їхні полотна населяли яскраві, гротескні, наче примарні істоти, написані густими, буйними мазками насичених кольорів. CoBrA видавала однойменний журнал і влаштувала кілька гучних міжнародних виставок, зокрема в Амстердамі та Льєжі. Хоча об'єднання проіснувало лише до 1951 року, воно стало одним із найважливіших повоєнних європейських рухів і суттєво вплинуло на розвиток ліричної абстракції та неоекспресіонізму.
«Коло і квадрат» (Círculo y Cuadrado) — художня група й однойменний журнал, засновані художником Хоакіном Торресом-Ґарсією в Монтевідео (Уругвай) 1936 року як іспаномовне продовження паризької групи Cercle et Carré. Повернувшись на батьківщину після десятиліть у Європі, Торрес-Ґарсія прагнув утвердити абстрактне й конструктивне мистецтво в Латинській Америці та згуртувати навколо себе учнів у межах створеної ним Асоціації конструктивного мистецтва. Осердям його вчення був «універсальний конструктивізм» — оригінальний синтез неопластицизму Мондріана, кубізму й символіки давніх американських культур, зокрема мистецтва інків та доколумбових цивілізацій. Журнал «Círculo y Cuadrado» пропагував ідею структурованої, побудованої на сітці композиції, наповненої знаками-піктограмами, що втілювали універсальні поняття. Через цю групу й свою майстерню Торрес-Ґарсія виховав ціле покоління уругвайських і латиноамериканських модерністів, і вона стала одним із найвпливовіших осередків конструктивного мистецтва в південній півкулі.
«Коло і квадрат» (Cercle et Carré) — художня група, сформована в Парижі 1929 року, яка обстоювала нові напрями абстрактного мистецтва, зокрема просувала їхні духовні, майже містичні тенденції. Об'єднання заснували бельгійський поет і критик Мішель Сефор та уругвайський художник Хоакін Торрес-Ґарсія як своєрідну противагу зростанню сюрреалізму: вони прагнули згуртувати митців, відданих ясності, порядку, геометричній структурі й конструктивному началу. Група видавала однойменний журнал, а навесні 1930 року влаштувала масштабну виставку, у якій узяли участь близько сорока митців із різних країн — П'єт Мондріан, Василь Кандинський, Ганс Арп, Софі Тойбер-Арп, Фернан Леже й Ле Корбюзьє. Ця виставка стала однією з перших великих міжнародних маніфестацій абстрактного мистецтва в Парижі. Через розбіжності між засновниками об'єднання проіснувало недовго й невдовзі розпалося, поступившись місцем групі «Абстракція-Творення», проте воно відіграло важливу роль у консолідації міжнародного абстрактного руху.
Laboratoire Agit’Art (Лабораторія Ажит’Ар) — революційний і підривний арт-колектив, заснований у Дакарі (Сенегал) 1974 року, що прагнув поєднати традиційні африканські вистави й креативність із сучасною естетикою. Група виникла як реакція на офіційну, санкціоновану державою культурну політику, зокрема на естетику «негритюду», що її обстоював перший президент Сенегалу Леопольд Седар Сенгор. Учасники колективу, серед яких художник і письменник Ісса Самб (відомий також як Джо Уакам), Ель Хаджі Сі та інші, відкидали орієнтацію на музейне, товарне мистецтво й наголошували на процесі, перформансі, імпровізації та ефемерності творчого акту. Їхні практики поєднували театр, поезію, живопис, скульптуру з підручних матеріалів, інсталяцію та вуличні акції, часто розгортаючись у спільній майстерні-дворі в центрі Дакара, що сама перетворилася на живий, постійно змінюваний твір. Laboratoire Agit’Art став одним із найвпливовіших осередків авангардного та концептуального мистецтва в Західній Африці й важливим прикладом критичного, антиінституційного мистецтва постколоніальної доби, що переосмислювало саму природу африканської сучасності.
Лондонська група (London Group) — виставкове об’єднання художників, засноване в Лондоні 1913 року для організації виставок сучасного мистецтва у Великій Британії. Вона виникла внаслідок злиття кількох раніших об’єднань, зокрема Кемден-Таунської групи та інших авангардних осередків, і мала на меті надати незалежну виставкову платформу митцям, чиї роботи не приймала консервативна Королівська академія. Першим президентом групи став Гарольд Ґілман. До складу об’єднання на різних етапах входили визначні постаті британського модернізму — Уолтер Сікерт, Спенсер Ґор, Джейкоб Епстайн, Уїндем Льюїс, Девід Бомберг, Марк Гертлер та багато інших, які представляли широкий спектр напрямів від постімпресіонізму до вортицизму. Лондонська група свідомо не обмежувала себе якимось одним стилем чи маніфестом, а прагнула бути відкритою й плюралістичною спільнотою, що об’єднує різні течії нового мистецтва. Її щорічні виставки стали важливим майданчиком для представлення авангардних тенденцій британській публіці впродовж багатьох десятиліть. Група існує й донині, залишаючись одним із найдавніших чинних художніх об’єднань Великої Британії.
Назаряни (Nazarenes) — група німецьких художників-романтиків, заснована 1809 року, метою якої було відродження німецького живопису шляхом повернення до щирості й духовної чистоти мистецтва раннього Відродження та Середньовіччя. Об’єднання виникло у Відні під назвою «Союз святого Луки» (Lukasbund), а невдовзі його учасники переселилися до Рима, де оселилися в занедбаному монастирі Сан-Ізидоро. Засновниками руху були Фрідріх Овербек і Франц Пфорр, до яких згодом приєдналися Петер фон Корнеліус, Вільгельм Шадов, Юліус Шнорр фон Карольсфельд та інші. Прізвисько «назаряни» їм дали жартома через їхній благочестивий спосіб життя, довге волосся на кшталт зображень Христа й підкреслену релігійність. Художники прагнули повернути мистецтву моральну й духовну серйозність, наслідуючи Рафаеля, Перуджино, Дюрера та інших майстрів до маньєристичної доби, і надавали перевагу релігійним та історичним сюжетам, ясній лінії, світлому колориту й фресковому живопису. Назаряни відродили інтерес до монументальної фрески й справили значний вплив на релігійне мистецтво XIX століття, а також опосередковано на англійських прерафаелітів, які поділяли схожі ідеали.
Незалежна група (Independent Group) — об’єднання молодих художників, скульпторів, архітекторів, дизайнерів і критиків, що збиралося при Інституті сучасного мистецтва (ICA) в Лондоні на початку 1950-х років. Група була радикальним осередком, який кинув виклик пануванню модерністської естетики й «високої культури», обстоюючи натомість цінність масової культури — реклами, кіно, наукової фантастики, коміксів, дизайну споживчих товарів і продукції з американських журналів. До складу групи входили художники Річард Гамільтон і Едуардо Паолоцці, критики Лоуренс Аллоуей і Реєнер Бенем, архітектори Елісон і Пітер Смітсони та інші. Учасники проводили дискусії, лекції та готували виставки, найвідомішою з яких стала «Це — завтра» (This Is Tomorrow) 1956 року. Саме в середовищі Незалежної групи зародилися ідеї, що передвіщали британський поп-арт: колаж Річарда Гамільтона «Що ж робить наші сучасні домівки такими різними, такими привабливими?» (1956) вважають одним із перших творів цього напряму. Критик Лоуренс Аллоуей приписував собі й поширення самого терміна «поп-арт». Незалежна група справила визначальний вплив на становлення поп-арту й на переосмислення стосунків між мистецтвом і масовою культурою.
Новий англійський художній клуб (New English Art Club) — виставкове товариство художників, засноване в Лондоні 1886 року митцями, які зазнали впливу французького імпресіонізму й чиї роботи відхиляла консервативна Королівська академія. Клуб постав як альтернатива академічній системі й прагнув надати незалежну платформу молодшому поколінню живописців, багато з яких навчалися в Парижі й перейняли пленерні методи та світлу палітру французьких майстрів. Серед засновників і ранніх учасників були Джон Сінгер Сарджент, Філіп Вілсон Стір, Джордж Клаузен, Стенхоуп Форбс і, згодом, Уолтер Сікерт, який відіграв провідну роль у діяльності товариства. Наприкінці 1880-х років Сікерт і Стір утворили всередині клубу «імпресіоністичне ядро» й 1889 року влаштували власну виставку «Лондонські імпресіоністи». Новий англійський художній клуб став важливим осередком прогресивного британського мистецтва рубежу століть і сприяв поширенню імпресіоністичних та реалістичних тенденцій у Великій Британії. Товариство діє й донині, зберігаючи традицію фігуративного живопису з натури.
Unit One (Одиниця перша) — британська група художників, скульпторів та архітекторів, заснована 1933 року з ініціативи Пола Неша для просування сучасного мистецтва, архітектури й дизайну у Великій Британії. Неш оголосив про створення групи в листі до газети The Times, наголосивши на потребі виразного, свідомого й систематичного руху назустріч модернізму, що протистояв би острівному консерватизмові британської культури. Назва мала символізувати єдність цілі при збереженні індивідуальності кожного учасника. До групи ввійшли провідні постаті майбутнього британського модернізму: скульптори Барбара Гепворт і Генрі Мур, живописці Бен Ніколсон, Едвард Водсворт, Джон Армстронг і Трістрам Гілліер, а також архітектори Веллс Коутс і Колін Лукас. У межах Unit One співіснували дві тенденції — абстракція та сюрреалізм, — що відображало ширші напрями європейського авангарду. Група провела 1934 року виставку, яка мандрувала британськими містами, та видала однойменну книжку-маніфест за редакцією Герберта Ріда. Хоча об'єднання проіснувало лише близько двох років, воно відіграло вирішальну роль у становленні британського модернізму 1930-х років.
Олімпійці (Olympians) — термін, що часто вживають на позначення певних британських художників вікторіанської доби, чиї роботи наголошували на класичних елементах як у стилі, так і в тематиці. Ці митці працювали переважно в другій половині XIX століття й черпали натхнення в мистецтві та побуті античної Греції й Риму, створюючи ошатні, ретельно виконані сцени з життя стародавнього світу. Прізвисько «олімпійці» вказує водночас на класичну, «олімпійську» тематику їхніх творів і на високий, престижний статус, якого вони зажили в тогочасному художньому світі. До провідних представників цього кола зазвичай зараховують Фредеріка Лейтона, Лоренса Альма-Тадему, Едварда Пойнтера й Альберта Мура. Їхні картини вирізняються бездоганною технікою, любов’ю до мармуру, тканин і розкішного антуражу, ідеалізованими оголеними чи задрапованими фігурами й загальним настроєм спокійної, позачасової краси. Творчість «олімпійців» була близькою до академічного класицизму й естетизму й тісно пов’язана з культурою пізньовікторіанської Британії. Багато з цих художників обіймали високі посади, зокрема Лейтон і Пойнтер очолювали Королівську академію. Згодом, із приходом модернізму, їхнє мистецтво надовго вийшло з моди, але у XX–XXI століттях інтерес до нього відродився.
Омега-майстерні (Omega Workshops) — англійська компанія прикладного мистецтва, заснована 1913 року живописцем і критиком Роджером Фраєм і розташована в Лондоні на Фіцрой-сквер. Підприємство було тісно пов’язане з колом Блумсбері й мало на меті об’єднати образотворче й декоративно-ужиткове мистецтво, надавши художникам-модерністам можливість заробляти на життя, оформлюючи інтер’єри та створюючи предмети побуту. Провідними учасниками, окрім самого Фрая, були художники Ванесса Белл і Дункан Ґрант. Майстерні виготовляли розписані меблі, кераміку, текстиль, килими, вітражі й цілі декоративні ансамблі, позначені яскравим кольором, спрощеними формами й впливом постімпресіонізму, фовізму та європейського авангарду, з якими Фрай ознайомив британську публіку своїми знаковими виставками. Однією з принципових засад Омеги була анонімність: вироби не підписувалися іменами окремих майстрів, а позначалися лише грецькою літерою «омега», що підкреслювало колективний, а не індивідуальний характер творчості. Підприємство проіснувало недовго й закрилося 1919 року через фінансові труднощі, зокрема спричинені Першою світовою війною, проте справило помітний вплив на розвиток британського модерністського дизайну.
«Сердиті пінгвіни» (Angry Penguins) — модерністський літературно-мистецький рух, що прагнув розворушити усталену культурну еліту Австралії в 1940-х роках. Назва походить від однойменного авангардного журналу, який видавав молодий поет Макс Гарріс, а осередком руху стало коло навколо колекціонерів і меценатів Джона та Санді Рід поблизу Мельбурна. З рухом були пов'язані одні з найважливіших австралійських художників століття — Сідні Нолан, Альберт Такер, Артур Бойд і Джой Гестер, які поєднували європейський експресіонізм і сюрреалізм із гострим відчуттям сучасної тривоги, війни та австралійського краєвиду. Найвідоміший епізод в історії руху — містифікація «Ерн Меллі» 1944 року, коли двоє консервативних поетів вигадали неіснуючого автора та надіслали Гаррісу псевдомодерністські вірші, щоб висміяти авангард; скандал завдав удару по журналі, але парадоксально закріпив легендарний статус «Сердитих пінгвінів» в історії австралійського модернізму.
Руралісти, або Братство сільських художників (Brotherhood of Ruralists), — група британських художників, заснована 1975 року, що прагнула відродити живопис фігуративних сюжетів на тлі ідилічних сільських краєвидів. Об’єднання постало після того, як Пітер Блейк — один із засновників британського поп-арту — разом із тодішньою дружиною Джанн Гаворт переїхав із Лондона до села Веллоу поблизу Бата (Сомерсет); група зосередилася на темах природи, дитинства, англійського фольклору й пасторалі. До складу братства входили Пітер Блейк, його дружина Джанн Гаворт, Ґрем і Енн Арнольд, Ґрем і Енні Овенден та Девід Іншоу. Свідомо посилаючись на приклад прерафаелітів XIX століття, руралісти обстоювали повернення до ретельного, наративного, романтичного фігуративного живопису й черпали натхнення в англійській літературі, зокрема в казках, поезії та творах на кшталт «Аліси в Країні чудес». Їхнє мистецтво вирізнялося ностальгійним, часом сентиментальним настроєм, любов’ю до деталі й ідеалізованим баченням сільської Англії. Братство сільських художників стало помітним явищем британського мистецтва 1970-х років і своєрідною реакцією на панування абстракції та концептуалізму, утверджуючи цінність традиційного фігуративного живопису.
Spiral (Спіраль) — колектив афроамериканських художників, заснований у Нью-Йорку 1963 року з ініціативи Ромаре Бердена, Гейла Вудраффа, Нормана Льюїса та Чарльза Олстона. Групу створили в контексті боротьби за громадянські права, а безпосереднім поштовхом став історичний Марш на Вашингтон 1963 року. Художники прагнули колективно обговорити, як афроамериканські митці мають реагувати на політичні й культурні зрушення в Америці та якою може бути їхня естетична й громадянська відповідальність. Назву «Спіраль» запропонував Вудрафф, посилаючись на архімедову спіраль, що рухається назовні, охоплюючи все ширші простори, — метафору поступального руху вперед. Учасники дискутували про те, чи існує окреме «чорне мистецтво», про співвідношення абстракції та фігуративності, про роль художника в суспільній боротьбі. У 1965 році група провела єдину виставку, де експонувалися твори, виконані виключно в чорно-білій гамі як символічне висловлювання. Хоча Spiral проіснувала недовго, вона стала важливою віхою в історії афроамериканського мистецтва й передвістям руху Black Arts, вплинувши на подальші покоління художників, які поєднували творчість із питаннями ідентичності та соціальної справедливості.
«Стародавні» (The Ancients) — гурток англійських художників-візіонерів, що сформувався в 1820-х роках навколо поета й митця Вільяма Блейка в останні роки його життя, перед смертю 1827 року. Молоді послідовники, серед яких Семюел Палмер, Едвард Калверт і Джордж Річмонд, шанобливо називали Блейка «божественним» і черпали натхнення з його духовного, антиматеріалістичного світогляду та ілюстрацій до Верґілія. Назва гуртка відображала їхнє переконання, що давнє минуле було мистецьки й духовно вищим за сучасну їм добу індустріалізації. Центром їхньої діяльності стало село Шорем у графстві Кент, яке вони називали «Долиною видіння»: там Палмер створив свої найпоетичніші, насичені містичним світлом пейзажі з місяцем, спілими нивами й пастухами. Творчість «Стародавніх» поєднала романтичну духовність із пильним спостереженням природи й пізніше вплинула на англійський пейзажний живопис та відродження інтересу до Блейка.
Східне село Пекіна (Beijing East Village) — недовговічний, політично загострений китайський мистецький колектив, що набув розголосу на початку 1990-х років. Назва відсилає і до бідного селища мігрантів на східній околиці Пекіна, де мешкали художники, і водночас іронічно перегукується з мистецькою богемою нью-йоркського Іст-Віллиджа. У злиденних умовах молоді митці зосередилися на радикальному перформансі й фотографії тіла, досліджуючи межі витривалості, ідентичності та стосунків індивіда й репресивного суспільства. Ключовими постатями стали перформери Чжан Хуань і Ма Люмін, а також фотограф Жун Жун, який задокументував їхні акції та зберіг їх для історії. Роботи як-от «Дванадцять квадратних метрів» і «Додати один метр до безіменної гори» (1995, створена колишніми мешканцями вже після розпуску спільноти) стали хрестоматійними прикладами китайського авангарду. Тиск влади й арешти призвели до розпаду громади вже близько 1994 року, проте Східне село лишилося поворотним моментом у становленні сучасного китайського перформанс-мистецтва.
Товариство мистецтв Пенвіт (Penwith Society of Arts) — об’єднання художників, засноване 1949 року в містечку Сент-Айвс у Корнуоллі (Велика Британія) митцями, які працювали переважно в абстрактному стилі. Товариство виникло внаслідок розколу в старішому Сент-Айвському товаристві художників, коли група прогресивних, орієнтованих на модернізм митців відокремилася, щоб утворити власне об’єднання. Назва походить від півострова Пенвіт — найзахіднішої частини Корнуоллу, де розташований Сент-Айвс. Серед провідних учасників були Барбара Гепворт, Бен Ніколсон, Пітер Ленйон і критик Герберт Рід, який відіграв важливу роль у становленні товариства. Сент-Айвс на той час перетворився на один із найважливіших осередків британського модерністського мистецтва: сюди приваблювали яскраве морське світло, краєвиди узбережжя й творча спільнота. Художники товариства розвивали абстрактне мистецтво, часто натхненне природними формами, ландшафтом і морем Корнуоллу. Товариство мистецтв Пенвіт стало центральною інституцією так званої Сент-Айвської школи й відіграло ключову роль у розвитку британської повоєнної абстракції. Воно існує й донині.
Товариство семи і п'яти (The Seven and Five Society) — британське об'єднання художників, засноване в Лондоні 1919 року; назва відсилала до початкового складу — сім живописців і п'ять скульпторів. Спершу група була доволі консервативною й може розглядатися як британський прояв «повернення до порядку» (retour à l'ordre), що охопило європейське мистецтво після Першої світової війни. У першій декларації товариство навіть заявляло, що не прагне пропагувати «жодних химерних нових теорій». Протягом 1920-х років обличчя товариства кардинально змінилося: до нього приєдналися художники модерністського спрямування, зокрема Бен Ніколсон, який згодом очолив групу, а також Крістофер Вуд, Вінифред Ніколсон, Айвон Гітченс і скульпторка Барбара Гепворт та Генрі Мур. Під впливом Ніколсона товариство еволюціонувало до абстракції, і 1935 року відбулася перша в Британії виставка суто абстрактного мистецтва, після чого об'єднання перейменували на «7 & 5 Abstract Group». Невдовзі товариство припинило існування, але воно відіграло ключову роль у становленні британського модернізму, ставши містком між традицією та авангардом і виховавши провідних майстрів XX століття.
Hi-Red Center (Хай-Ред Центр) — короткочасний радикальний арт-колектив, що виник у повоєнній Японії й був активним у 1963–1964 роках. Групу заснували троє художників — Дзіро Такамацу, Ґемпей Акасеґава та Нацуюкі Наканісі; сама назва є грою слів, побудованою на перших ієрогліфах їхніх прізвищ (у японській мові вони пов’язані зі словами «високий», «червоний» і «центр»). Колектив працював у сфері перформансу, гепенінгу та концептуальних акцій, руйнуючи межу між мистецтвом і повсякденним життям. Найвідомішими їхніми акціями стали провокативні вуличні виступи в Токіо, зокрема так званий «Ритуал прибирання» 1964 року, під час якого учасники в білих халатах демонстративно вимивали й дезінфікували тротуари в діловому центрі міста — іронічний коментар до одержимості чистотою й порядком під час Токійської олімпіади. Hi-Red Center діяв у контексті японського авангарду 1960-х років, спорідненого з міжнародними рухами флюксус і неодада. Попри дуже стислий термін існування, група справила помітний вплив на розвиток японського концептуального мистецтва й перформансу.
Художники кухонної раковини (Kitchen Sink painters) — група британських митців, які працювали в 1950-х роках і зображували звичайних людей у сценах повсякденного, часто вбогого й непривабливого життя. Термін уперше вжив критик Девід Сильвестр як назву статті в журналі Encounter (грудень 1954), натякаючи на картини Джона Бретбі із зображенням кухонної раковини; він іронічно вказує на прагнення художників показувати найбуденніші, найприземленіші аспекти побуту робітничого класу — захаращені кухні, тісні квартири, брудний посуд і предмети щоденного вжитку. До групи належали Джон Бретбі, Джек Сміт, Едвард Мідлдич і Дерек Ґрівз, яких критик Девід Сильвестр об’єднав під цим означенням у середині 1950-х років. Їхній стиль вирізнявся густими, енергійними мазками, приглушеною палітрою й підкресленою соціальною спрямованістю. Рух був частиною ширшої тенденції в британській культурі повоєнного десятиліття — так званого «соціального реалізму» та літератури «сердитих молодих людей», що зверталися до тем класу, буденності й соціальної нерівності. Творчість художників кухонної раковини протиставлялася як абстракції, так і салонному естетизму й репрезентувала британське мистецтво на Венеційській бієнале 1956 року. Згодом деякі учасники, зокрема Бретбі, відійшли від цієї манери.
Шістдесятництво — рух творчого й національного пробудження в Україні приблизно 1956–1968 років, що постав на хвилі хрущовської «відлиги» після XX з'їзду. Це була генерація митців, поетів і мислителів, які прагнули повернути культурі правду, свободу художнього висловлювання й національну гідність, придушені десятиліттями соцреалізму й репресій. У візуальному мистецтві шістдесятники відроджували перервані традиції — бойчукізм, український модерн, народне мистецтво, — поєднуючи їх із сучасною пластичною мовою. Осередком руху став київський Клуб творчої молоді. Центральна постать — Алла Горська, монументалістка й активістка, яка разом із однодумцями створила знаменитий вітраж на честь Тараса Шевченка в Київському університеті (1964), брутально знищений владою одразу по завершенні; сама Горська була вбита 1970 року у Василькові за досі не з'ясованих обставин. До кола належали Опанас Заливаха, ув'язнений за свої переконання, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Веніамін Кушнір. Рух був ширшим за образотворче мистецтво: його живили поети Василь Симоненко, Ліна Костенко та Іван Драч, а також поетичне кіно Сергія Параджанова, чиї «Тіні забутих предків» (1965) стали його візуальним символом. Шістдесятники поєднували мистецьку працю з правозахисною діяльністю, поширенням самвидаву й обстоюванням української мови та історії. Влада відповіла арештами й переслідуваннями, які посилилися після 1965 року, фактично згорнувши відлигу. Попри репресії, рух заклав моральний і естетичний фундамент українського дисидентства й пізнішого національного відродження. Шістдесятництво довело, що навіть за тоталітаризму можливе автентичне, вільне мистецтво, і стало символом опору духовній асиміляції.
PESTS (Шкідники) — анонімна протестна група художників, що діяла в Нью-Йорку в 1980-х роках і мала на меті викриття дискримінації й токенізму щодо митців із расових меншин з боку комерційних галерей, музеїв та інших мистецьких інституцій. Група була близькою за духом і методами до відомих Guerrilla Girls, але зосереджувалася насамперед на проблемі расової, а не гендерної нерівності у світі мистецтва. Учасники зберігали анонімність і поширювали листівки, плакати й інформаційні бюлетені, у яких за допомогою фактів, імен і статистики документували систематичне ігнорування небілих художників, їхнє мізерне представлення на виставках і в колекціях, а також практику «токенізму» — символічного включення поодиноких митців задля видимості різноманіття без реальних змін. Діяльність PESTS припадала на період загострення дискусій про мультикультуралізм, ідентичність і репрезентацію в американському мистецтві. Хоча група проіснувала недовго, вона відіграла помітну роль у ширшому русі за расову справедливість у художньому середовищі й засвідчила зростання критичної свідомості щодо структурної нерівності в мистецьких інституціях наприкінці XX століття.
Шотландські кольористи (Scottish Colourists) — група з чотирьох шотландських художників, які на початку XX століття одними з перших принесли до Британії інтенсивний колорит і сміливе письмо французького постімпресіонізму й фовізму. До неї належали Семюел Джон Пеплоу, Френсіс Кемпбелл Бойл Каделл, Джон Дункан Ферґюссон та Джордж Леслі Гантер. Хоча формального об'єднання вони не створили, четверо художників тричі виставлялися разом — уперше 1924 року в паризькій галереї Барбазанж (Galerie Barbazanges, виставка «Les Peintres de l'Écosse Moderne»); назва ж поширилася пізніше, зокрема завдяки книжці «Three Scottish Colourists» (1950). Їх єднали спільні художні орієнтири та тісні зв'язки з Парижем. Усі четверо тривалий час жили або навчалися у Франції й зазнали впливу Мане, Сезанна, Матісса та фовістів. Вони писали яскраві натюрморти, пейзажі шотландського узбережжя й островів, елегантні інтер'єри та портрети, поєднуючи насичений колір із рішучими, спрощеними формами. Ферґюссон був найближчим до континентального авангарду й активно працював у паризькому середовищі, тоді як Пеплоу вславився вишуканими натюрмортами з трояндами й тюльпанами. Шотландські кольористи відіграли ключову роль у модернізації британського живопису, прищепивши йому континентальну свободу кольору, і сьогодні вважаються одними з найважливіших шотландських художників першої половини XX століття.
