Ukrainian art & cultureOnline
Інші виміри культури
Інші виміри культури
Тестовий режим: контент на сайті тестовий і буде видалений після запуску.
Словник мистецтва
Ukrainian Art&Culture онлайн-глосарій мистецьких термінів охоплює рухи, стилі та техніки, такі як Імпресіонізм, Гравюра, Відео-арт та багато інших.
від Реалізмдо Кіберпанк
34від Оліядо 3D Моделювання
8від Живописдо Дизайн
7від Трипіллядо Сучасність
2315 термінів
Гравюра різцем (engraving) — техніка високоточного інтагліо-друку, за якої зображення вирізають безпосередньо на металевій (зазвичай мідній) пластині за допомогою штихеля — сталевого різця з V-подібним профілем. Митець фізично видаляє метал, прокладаючи чисті, чіткі борозни, які потім заповнюють фарбою; надлишок стирають із поверхні, і під тиском преса фарба з борозен переходить на зволожений папір. Техніка вимагає великої майстерності й сили, бо кожна лінія прорізається вручну, а виправлення майже неможливі. Гравюра розвинулася в Європі у XV столітті й досягла вершин у творчості Альбрехта Дюрера, чиї аркуші вражають тональним багатством, досягнутим самою лише щільністю штрихування. Століттями репродукційна гравюра була головним засобом тиражування й поширення зображень до появи фотомеханічного друку. В Україні мідьоритна гравюра розквітла у XVII–XVIII століттях у майстернях Києво-Печерської лаври, ставши важливою частиною барокової книжкової культури.
Ліногравюра — техніка високого друку, споріднена з деревориту, але за поверхню використовує лінолеум, у якому вирізують малюнок і з якого потім друкують. Художник видаляє ділянки, що мають лишитися білими, а опуклі частини, що зберігаються, укриває фарбою й притискає до паперу. М'якість лінолеуму, який ріжеться однаково легко в усіх напрямках, дозволяє вільні, енергійні лінії та великі кольорові площини, робить техніку доступною й виразною. Ліногравюра з'явилася на початку XX століття; її мистецький потенціал розкрили німецькі експресіоністи, а згодом Анрі Матісс і особливо Пабло Пікассо, який продемонстрував метод друку кількома кольорами з однієї пластини. Через простоту й демократичність техніка широко застосовувалася в плакаті, книжковій графіці та навчанні. В українському мистецтві XX століття ліногравюра стала важливим засобом станкової та книжкової графіки, зокрема у творчості майстрів, що розвивали національну графічну школу.
Літографія (від грецького lithos — «камінь» і graphein — «писати») — техніка плоского друку, що ґрунтується на взаємному відштовхуванні жиру й води. Художник малює зображення жирним олівцем чи тушшю на гладенькому вапняковому камені або металевій пластині; поверхню обробляють так, що зображувальні ділянки притягують друкарську фарбу, а незображувальні, зволожені водою, її відштовхують. На відміну від інтагліо чи високого друку, тут немає ані заглиблень, ані рельєфу — друк відбувається з рівної поверхні. Літографію винайшов Алоїз Зенефельдер у Мюнхені близько 1796 року. Техніка швидко здобула популярність завдяки здатності точно відтворювати вільний рисунок; її блискуче використовували Оноре Дом'є в політичній карикатурі, Тулуз-Лотрек у кольорових афішах та Одилон Редон. Літографія відкрила добу масового тиражованого зображення й лишається важливим засобом художньої графіки. В Україні літографія широко застосовувалася у видавничій справі та станковій графіці XIX–XX століть.
Меццотинто (від італійського mezzo — «половина» і tinto — «тон») — техніка глибокого друку, розроблена в XVII столітті, що дозволяє відтворювати м'які тональні переходи й насичені, оксамитові чорні тони. Робота починається з суцільного шорсткування мідної пластини спеціальним зубчастим інструментом — гранувальником, який укриває поверхню безліччю дрібних заглиблень; якщо надрукувати таку пластину відразу, вона дасть рівномірний оксамитово-чорний відбиток. Художник створює зображення «від темного до світлого», вигладжуючи й поліруючи ділянки, що мають бути світлішими: чим більше згладжено, тим менше фарби вони втримають. Техніку приписують Людвігу фон Зігену; особливого розвитку меццотинто набуло в Англії XVIII століття, де його широко застосовували для тиражування портретів. На відміну від лінійних технік — офорту чи різцевої гравюри — меццотинто оперує тоном і світлотінню, наближаючись до живописної виразності, чим і цінувалося у відтворенні картин.
Монопринт — форма графічного мистецтва, у якій відбиток певного зображення можна отримати лише в єдиному примірнику, на відміну від більшості видів друку, що дозволяють виготовляти багато однакових відбитків. На відміну від чистої монотипії, монопринт має сталу матрицю — виґравіювану, протравлену чи іншим способом оброблену пластину з незмінним базовим малюнком, — але щоразу її по-новому вкривають фарбою від руки, додають кольори, витирання чи мазки, тож кожен відбиток стає унікальним. Так поєднуються повторюваний друкарський елемент і неповторний живописний жест. Термін часто вживають поряд із монотипією, і межа між ними буває розмитою. Монопринт приваблює художників свободою експерименту, поєднанням випадковості й контролю, багатством фактур і кольору. Цю техніку використовували Едґар Деґа, Поль Гоген, а в XX столітті — багато майстрів, що шукали індивідуальності в межах друкарського медіа, зокрема представники української графічної школи, які цінували неповторність кожного аркуша.
Монотипія — унікальне зображення, надруковане з гладенької непористої пластини, як-от скла чи металу, на яку попередньо нанесли малюнок фарбою або тушшю. Художник вільно малює на поверхні пластини, а потім притискає до неї аркуш паперу, переносячи зображення; оскільки більшість фарби переходить на папір за один відбиток, отримати другий такий самий відбиток неможливо — звідси й назва «моно», єдиний. Монотипія поєднує спонтанність живопису чи малюнка з м'якою, дещо розмитою якістю друкованого зображення й непередбачуваними ефектами, що виникають під тиском. Найдавніші приклади техніки приписують італійському майстрові XVII століття Джованні Бенедетто Кастільйоне. Пізніше монотипію блискуче застосовував Едґар Деґа, створюючи серії з ефектами світла та руху. У XX столітті техніка приваблювала багатьох художників свободою й безпосередністю, зокрема майстрів української графіки, для яких вона стала полем експерименту з фактурою, тоном і кольором на межі живопису та друку.
Офорт (etching) — техніка інтагліо-друку, у якій зображення утворюється хімічною дією кислоти, а не механічним різанням. Металеву пластину вкривають кислотостійким лаком (ґрунтом), крізь який голкою продряпують малюнок, оголюючи метал. Потім пластину занурюють у кислоту, що протравлює відкриті лінії, утворюючи заглиблення для утримання фарби. Оскільки малювання голкою по м'якому лаку майже так само вільне, як малювання олівцем, офорт дає художникам значно більшу спонтанність і легкість лінії, ніж різцева гравюра. Регулюючи час травлення й повторне вкривання лаком, можна отримати широкий діапазон тонів. Технікою неперевершено володів Рембрандт, а також Франсиско Гойя, чиї серії «Капрічос» і «Жахи війни» стали вершинами графічного мистецтва. Офорт залишається одним із найпопулярніших і найвиразніших методів авторської графіки, який широко застосовують і сучасні українські графіки.
Офсетна літографія — різновид літографського друку, у якому зображення переноситься з друкарської форми не безпосередньо на папір, а спершу на проміжний гумовий циліндр (офсетне полотно), а вже з нього — на аркуш. Слово «офсет» походить від англійського offset — «перенесення», «зміщення». Цей опосередкований спосіб зменшує зношування друкарської форми й дає рівномірний, чіткий відбиток на різних поверхнях. Як і в класичній літографії, друк ґрунтується на несумісності жиру й води. Офсетну технологію розробили на початку XX століття, і вона швидко стала домінантним промисловим методом масового друку книжок, журналів, плакатів і репродукцій. Хоча офсет виник передусім як комерційна поліграфічна технологія, художники XX століття, зокрема майстри поп-арту, свідомо використовували його візуальну естетику — рівні кольорові площини й характерну растрову крапку — як виражальний засіб. Офсетна літографія зробила якісне тиражоване зображення доступним і масовим, докорінно змінивши культуру візуального відтворення.
Тиснення (embossed) — рельєфна, піднята або заглиблена поверхня, створена внаслідок друкарських чи оздоблювальних процесів, коли матеріал (найчастіше папір) продавлюють між формою й контрформою без нанесення фарби або з нею. У результаті зображення чи текст сприймаються не лише зором, а й на дотик. У межах естампу існує окремий вид — «сліпий друк» (blind embossing), безбарвний рельєфний відбиток, який ставить під сумнів традиційну роль чорнила й акцентує на фактурі та грі світла на поверхні аркуша. У XX столітті рельєфні відбитки досліджували художники, зацікавлені в чистій формі та матеріальності, зокрема майстри мінімалізму й конструктивної абстракції. Тиснення широко застосовують і в декоративно-ужитковому мистецтві, палітурній справі, дизайні книжок, паковань та поліграфії, де воно надає виробам тактильної виразності й статусної якості. Термін також описує рельєф на шкірі, металі й тканині.
Торцева гравюра (різновид ксилографії, або дереворита) — техніка високого, або рельєфного, друку, за якої зображення вирізають на торцевому зрізі твердих порід дерева, найчастіше самшиту. На відміну від класичної обрізної гравюри (власне поздовжньої ксилографії), де майстер працює на боковій дошці й вибирає тло, залишаючи лінію в рельєфі, у торцевій техніці штихелем прорізають саму лінію, а неторкана поверхня дає при відбитку насичений чорний тон. Щільна однорідна структура торцевого зрізу дозволяє домогтися надзвичайно тонких, чітких ліній і багатої тональної градації, тому техніка стала ідеальною для детальної репродукції. Її вдосконалив і поширив наприкінці XVIII століття англійський гравер Томас Б'юїк, чиї природознавчі ілюстрації задали взірець, після чого дереворит став основним засобом книжкової та журнальної ілюстрації впродовж усього XIX століття. В українському мистецтві традиція гравюри на дереві сягає друкарень XVII століття, передусім майстерні Києво-Печерської лаври, де працювали Ілля та Никодим Зубрицький (поряд із ними в Лаврі працював майстер гравюри на міді Леонтій Тарасевич). У XX столітті блискучу школу української ксилографії створили Василь Касіян, Іван Падалка, Володимир Заузе та майстри бойчукістського кола, які поєднали народну традицію з модерною графічною мовою.
