Ukrainian art & cultureOnline
Інші виміри культури
Інші виміри культури
Тестовий режим: контент на сайті тестовий і буде видалений після запуску.
Словник мистецтва
Ukrainian Art&Culture онлайн-глосарій мистецьких термінів охоплює рухи, стилі та техніки, такі як Імпресіонізм, Гравюра, Відео-арт та багато інших.
від Реалізмдо Кіберпанк
34від Оліядо 3D Моделювання
8від Живописдо Дизайн
7від Трипіллядо Сучасність
2325 термінів
Активістське мистецтво — термін, що описує мистецтво, яке ґрунтується на дії «робити» й порушує політичні або соціальні питання. На відміну від творів, призначених для споглядання в галереї, активістське мистецтво прагне безпосередньо втручатися в суспільні процеси, привертати увагу до несправедливості, мобілізувати спільноти та спонукати до змін. Воно часто виходить за межі музею на вулиці, у публічний простір і цифрове середовище. Коріння напряму сягають авангардних рухів початку XX століття та політичного мистецтва 1930-х років, однак як окрема практика воно оформилося з 1960–1970-х, у контексті боротьби за громадянські права, феміністичного руху й антивоєнних протестів. Активістські митці й колективи використовують плакати, перформанс, стріт-арт, інсталяції та медіакампанії; серед відомих прикладів — колектив Guerrilla Girls, що бореться проти гендерної та расової нерівності в мистецькому світі. Активістське мистецтво тісно пов'язане із соціально заангажованими практиками й розмиває межу між художньою творчістю та громадянською дією, наголошуючи на функції мистецтва як інструменту суспільної трансформації.
Графіті-арт — зображення або текст, зазвичай нанесені на будівлі та інші міські поверхні, найчастіше за допомогою аерозольної фарби. Сучасне графіті як культурне явище сформувалося наприкінці 1960-х — у 1970-х роках у бідних кварталах американських міст, насамперед у Нью-Йорку та Філадельфії, де молодь почала писати свої псевдоніми (теги) на стінах і вагонах метро. Згодом прості підписи переросли у складні, барвисті багатолітерні композиції — «вайлд-стайл» та монументальні «шматки». Графіті було тісно пов'язане з культурою хіп-хопу й нерідко мало бунтарський, нелегальний характер, порушуючи питання про право на публічний простір. У 1980-х роках графіті увійшло до світу галерейного мистецтва: знаковими постатями цього переходу стали Жан-Мішель Баскія, який починав із вуличних написів під псевдонімом «Само», та Кіт Герінг зі своїми впізнаваними піктографічними образами. Пізніше традицію продовжила стріт-арт-культура, зокрема анонімний британський художник Бенксі. Графіті-арт лишається суперечливим явищем — його розглядають водночас як вандалізм і як потужну форму народного, демократичного самовираження, що суттєво вплинула на візуальну культуру, дизайн і сучасне мистецтво.
Громадське мистецтво — художня діяльність, що відбувається в умовах громади й характеризується взаємодією або діалогом з нею; вона часто передбачає участь професійного художника, який співпрацює з місцевими мешканцями. Головний акцент робиться не на кінцевому об'єкті, а на процесі спільної творчості, залученні людей, розширенні їхніх можливостей та зміцненні соціальних зв'язків. Мистецтво тут стає інструментом суспільної участі, а не суто естетичним продуктом. Рух громадського мистецтва набув поширення наприкінці 1960-х і в 1970-х роках, коли митці прагнули вийти за межі елітарних галерей і зробити творчість доступною для широких верств, зокрема для маргіналізованих спільнот. Типовими формами є настінні розписи (мурали), спільні майстерні, вуличні фестивалі, театралізовані дійства та проєкти в школах, лікарнях і житлових районах. Громадське мистецтво тісно пов'язане з активістським та соціально заангажованим мистецтвом і порушує питання про роль художника, авторство й співучасть. Воно наголошує, що мистецтво може належати всім і бути засобом колективного самовираження, розв'язання локальних проблем та відзначення спільної ідентичності.
Екологічне мистецтво — широке поняття, що охоплює твори, які порушують соціальні та політичні питання, пов'язані з природним і урбаністичним середовищем. Термін має два взаємопов'язані значення. По-перше, він описує мистецтво, що фізично взаємодіє з ландшафтом і простором, зокрема ленд-арт та масштабні втручання в природу. По-друге, і дедалі частіше, він означає мистецтво екологічно свідоме — таке, що привертає увагу до кризи довкілля, забруднення, змін клімату, вичерпання ресурсів та стосунків людини з природою. На відміну від раннього ленд-арту, який іноді змінював ландшафт індустріальними засобами, сучасне екологічне мистецтво часто прагне зцілювати, відновлювати екосистеми чи пропонувати сталі рішення. Серед відомих митців — Роберт Смітсон із його «Спіральною дамбою», Енді Ґолдсворті, який працює з крихкими природними матеріалами, а також Ганс Гааке та подружжя Гаррісонів, чиї проєкти поєднують мистецтво, науку й активізм. Екологічне мистецтво відображає зростання глобальної екологічної свідомості й розширює уявлення про роль художника як учасника суспільних і природоохоронних процесів.
Ефемерне мистецтво — узагальнене поняття для творів, що існують лише короткий проміжок часу й не призначені для тривалого зберігання. Сама їхня минущість є частиною задуму: твір може розтанути, зів'янути, розсипатися, бути змитим або спожитим, і ця приреченість на зникнення стає джерелом його сенсу й краси. До ефемерного мистецтва належать перформанси, хеппенінги, роботи з природних чи швидкоплинних матеріалів — льоду, піску, квітів, диму, їжі, — а також твори ленд-арту, які поступово руйнує природа. Художники вдаються до ефемерності з різних причин: щоб протистояти комерціалізації та перетворенню мистецтва на товар, щоб наголосити на самому процесі, а не на кінцевому об'єкті, або щоб замислитися над плинністю життя й пам'яті. Серед відомих прикладів — крихкі скульптури Енді Ґолдсворті з листя й льоду, недовговічні інсталяції та документовані акції багатьох концептуальних митців. Часто єдиним слідом такого твору залишаються фотографія, відео чи опис, що порушує питання про роль документації в збереженні мистецтва. Ефемерне мистецтво піддає сумніву традиційне ототожнення цінності художнього твору з його матеріальною сталістю та вічністю.
Живе мистецтво (Live art) — широка категорія, що охоплює перформанс, здійснюваний митцем або групою митців як самостійний художній твір, зазвичай новаторський та експериментальний за характером. Термін поширений насамперед у британському контексті й слугує парасольковим поняттям для практик, які не вкладаються в традиційні межі театру, танцю, візуального чи медіамистецтва: акціонізм, боді-арт, інтерактивні події, тривалі перформанси, гібридні міждисциплінарні дії. Ключова ознака живого мистецтва — присутність художника й глядача в одному часі й просторі, безпосередність, ефемерність та неповторність події. Витоки сягають футуристичних та дадаїстських вечорів початку двадцятого століття, хепенінгів 1960-х та боді-арту 1970-х. У живому мистецтві тіло митця часто стає головним матеріалом і носієм сенсу, а ризик, витривалість і реальний час набувають художньої ваги. Такі практики порушують питання ідентичності, статі, влади й тілесності, розширюючи уявлення про те, що взагалі може бути мистецтвом.
Живопис нового духу (New Spirit Painting) — термін, пов'язаний із відродженням експресіоністичного, фігуративного живопису приблизно на межі 1970-х і 1980-х років. Назва походить від резонансної виставки «A New Spirit in Painting», проведеної 1981 року в Королівській академії мистецтв у Лондоні під кураторством Крістоса Йоахімідеса, Ніколаса Серрота та Норманна Розенталя. Ця експозиція проголосила повернення живопису як провідної художньої форми після десятиліття панування концептуального, мінімалістичного й перформативного мистецтва, що ставили під сумнів саму актуальність малярства. На виставці поєднали визнаних майстрів — Пікассо, Матісса, Бекона — із молодшим поколінням експресивних художників, зокрема Ґеорґом Базелітцем, Ансельмом Кіфером, Юліаном Шнабелем та Франческо Клементе. Живопис нового духу утверджував емоційність, суб'єктивність, велику форму, насичений колір і повернення до історичних, міфологічних та особистих сюжетів. Виставка стала одним із маніфестів міжнародного неоекспресіонізму й засвідчила відновлення статусу традиційного малярства в мистецтві 1980-х.
Нео-гео (скорочення від «неогеометричний концептуалізм») — термін, що почав уживатися на початку та в середині 1980-х років у США, передусім у Нью-Йорку, для опису творчості групи художників, чиї роботи критично осмислювали механізацію, споживацтво та тотальну комерціалізацію сучасного світу. Нео-гео поєднало холодну, безособову геометричну абстракцію з концептуальною й теоретичною позицією, спираючись на постмодерні ідеї симуляції та критики знаку. Художники свідомо запозичували формальну мову раннього абстрактного мистецтва й мінімалізму, але позбавляли її духовних чи утопічних претензій, перетворюючи на порожній, іронічно цитований знак. Провідними постатями руху вважають Пітера Гейлі, який писав яскраві полотна з «клітинами» та «каналами» як метафорами відчуженого урбаністичного простору, а також Джеффа Кунса з його блискучими об'єктами масової культури, Гаїма Стайнбаха та Ешлі Бікертон. Нео-гео відображало настрій критичного постмодернізму, у якому мистецтво аналізує власну товарну природу й місце в системі знаків пізнього капіталізму, і стало помітним явищем арт-ринку кінця двадцятого століття.
Неоекспресіонізм — міжнародне явище потужного відродження живопису в експресіоністичному дусі в 1980-х роках, що постало як реакція на панування мінімалізму й концептуального мистецтва попереднього десятиліття. Неоекспресіоністи повернулися до великоформатного, емоційно наснаженого, фігуративного полотна з густою фактурою, енергійним, часом навмисно грубим мазком, насиченим кольором і напруженою, драматичною образністю, зверненою до історії, міфу, національної травми та особистого переживання. Рух розгорнувся паралельно в кількох країнах. У Німеччині його втілювали так звані «нові дикі», зокрема Ґеорг Базеліц, Ансельм Кіфер, який осмислював тягар національної історії, та Йорґ Іммендорф. В Італії паралельно розвивалася течія трансавангарду з Франческо Клементе й Енцо Кукі. У США до неоекспресіонізму зараховують Жана-Мішеля Баскію та Джуліана Шнабеля. Рух повернув живопису центральне місце на арт-сцені й ринку, хоча критики закидали йому надмірну театральність і комерціалізацію. Неоекспресіонізм лишається знаковим прикладом циклічного повернення до живопису та експресивної фігуративності в добу пізнього модернізму й раннього постмодернізму.
Нова британська скульптура — термін, що застосовується до творів молодих британських скульпторів 1980-х років, які, реагуючи на суворість мінімалізму та інтелектуальну аскезу концептуального мистецтва, обрали більш вільний, ігровий та образний підхід до матеріалів, технік і сюжетів. Замість промислової безособовості вони зверталися до знайдених предметів, побутового мотлоху, дешевих індустріальних матеріалів і яскравих кольорів, перетворюючи повсякденні речі на поетичні або іронічні об'єкти. До провідних постатей руху належать Тоні Креґґ, Річард Дікон, Білл Вудроу, Аніш Капур та Едвард Аллінгтон. Їхні роботи часто балансували між абстракцією й натяком на впізнавані форми, порушуючи питання споживацтва, урбанізму та зв'язку людини з матеріальним світом. Багато з цих митців здобули міжнародне визнання завдяки виставкам у галереї Ліссон у Лондоні. Нова британська скульптура повернула тактильність, дотепність і метафоричність у мову тривимірного мистецтва та значно вплинула на подальше покоління британських художників.
Нова хвиля (український трансавангард) — вибух молодого нонконформістського мистецтва в Україні приблизно 1987–1999 років, що збігся з добою перебудови, розпаду СРСР і здобуття незалежності. Термін «трансавангард» походить від концепції італійського критика Акілле Боніто Оліви, який означив ним повернення до великого, емоційного, фігуративного живопису після концептуалізму; на українському ґрунті він набув власного, бунтівного звучання. Ключова ідея епохи — радикальне звільнення від ідеологічних та естетичних заборон, іронічне переосмислення радянської й класичної спадщини, тілесність, міфологізм і монументальний, часто експресивний живопис великого формату. Осередком руху став київський сквот на вулиці Паризької комуни, де мешкали й працювали молоді художники. Знакові постаті — Арсен Савадов і Георгій Сенченко, чиє полотно «Печаль Клеопатри» (1987) стало маніфестом покоління, а також Олег Голосій, Олександр Гнилицький, Василь Цаголов, Дмитро Кавсан, Юрій Соломко. Їхнє мистецтво поєднувало пафос і гру, посттоталітарну свободу з постмодерною цитатністю, повертаючи живопису масштаб і чуттєвість. Наприкінці 1980-х у Києві виникли й перші незалежні осередки, як-от галерея «Совіарт» (1987), що вивела нонконформістів на публіку. До кінця 1990-х бурхливу неоекспресію Нової хвилі поступово заступали концептуальні, фотографічні та відеопрактики, які підготували мову зрілого сучасного мистецтва. Нова хвиля вивела українське мистецтво з підпілля у публічний і міжнародний простір, сформувавши перше покоління вільних художників незалежної держави. Ця бурхлива, недовга епоха завершила радянську добу й безпосередньо підготувала інституційне становлення сучасного українського мистецтва наступних десятиліть.
Neue Slowenische Kunst (NSK, «Нове словенське мистецтво») — новаторський художній колектив, заснований 1984 року в Словенії, що тоді входила до складу соціалістичної Югославії. Об'єднання постало на перетині кількох груп: музичного гурту Laibach, малярського угруповання Irwin і театрального відділу Scipion Nasice Sisters Theatre, згодом до нього долучилися дизайнерські та філософські підрозділи. NSK працювало з провокативною естетикою «ретроавангарду», привласнюючи й переосмислюючи тоталітарну іконографію — символіку авангарду, соцреалізму й фашизму — щоб оголити механізми ідеологічної маніпуляції. Ця стратегія «надідентифікації» викликала гострі суспільні дискусії. 1992 року, після розпаду Югославії, колектив проголосив себе «державою в часі» — NSK State, віртуальною країною без території, що видає власні паспорти й діє як концептуальний громадянський проєкт. Діяльність NSK стала однією з найвпливовіших форм постмодерного політичного мистецтва Центральної та Східної Європи наприкінці XX століття.
Новий жанр громадського мистецтва — форма публічного мистецтва, яка часто має активістський характер і створюється поза межами музейних та інституційних структур із метою безпосереднього залучення певної спільноти до співтворчості й діалогу. Термін запровадила американська художниця Сьюзен Лейсі наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, узагальнивши практики, у яких зміст, а не форма, визначає твір. На відміну від традиційних монументів чи скульптур на площах, новий жанр громадського мистецтва зосереджується на соціальних проблемах — гендерній нерівності, расизмі, бідності, екології, правах маргіналізованих груп. Художник виступає радше організатором процесу, ніж автором завершеного об'єкта, а сама спільнота стає співавтором. Проєкти можуть тривати місяцями чи роками й набувати форм перформансів, зустрічей, дій, освітніх ініціатив. Цей напрям тісно пов'язаний із партисипативним і соціально заангажованим мистецтвом та розширив уявлення про те, де й для кого існує мистецтво в публічному просторі.
Neue Wilde («Нові дикі») — термін, що вживається в Німеччині для позначення неоекспресіонізму, бурхливого відродження експресивного живопису наприкінці 1970-х і в 1980-х роках. Назва відсилає до «диких» — фовістів початку століття — і підкреслює спонтанність, енергійність та емоційну безпосередність нового покоління митців. Після десятиліть панування концептуалізму, мінімалізму й абстракції молоді художники повернулися до фігуративності, яскравого кольору, широкого пастозного мазка та великих форматів. У Німеччині рух мав два осередки: берлінське коло з такими постатями, як Райнер Феттінг і Гельмут Міддендорф, та кельнську сцену навколо Вальтера Дана й Ганса Петера Адамскі. Живопис Neue Wilde часто був автобіографічним, міським, нічним, насиченим мотивами субкультури й музики. Рух перегукувався з італійським трансавангардом та американським неоекспресіонізмом, ставши частиною ширшого міжнародного повернення до малярства у 1980-х.
Соціально залучена практика — це напрям сучасного мистецтва, у якому твір є колаборативним, часто участевим, а люди та їхні стосунки стають середовищем і матеріалом роботи. Замість виготовлення завершеного об'єкта художник ініціює процеси, зустрічі та дії, що відбуваються в реальних спільнотах поза межами галереї. Коріння практики сягає перформансу, концептуалізму та інституційної критики 1960–70-х років, а теоретичне осмислення дали, зокрема, поняття «естетики взаємодії» Ніколя Бурріо та «діалогічного мистецтва». Художники, як-от Таня Бругера чи Томас Гіршгорн, працюють із питаннями міграції, праці, освіти й політичної участі. В Україні цей підхід яскраво проявився після Революції Гідності та під час війни: мистецькі проєкти працюють із переселенцями, ветеранами й міськими громадами, перетворюючи мистецтво на інструмент солідарності, зцілення та колективної дії.
Специфічний для місця (site-specific) — це твір мистецтва, задуманий і створений для конкретного простору, з яким він перебуває у нерозривному діалозі та поза яким втрачає повноту сенсу. На відміну від переносної картини чи станкової скульптури, такий об'єкт враховує архітектуру, історію, ландшафт, освітлення та соціальний контекст обраного місця. Практика набула поширення з 1960-х років у межах мінімалізму, ленд-арту та інсталяції: Річард Серра, Роберт Смітсон, Даніель Бюрен наголошували, що переміщення роботи знищує її. У ширшому сенсі концепція охоплює і паблік-арт, і музейні втручання. В українському контексті логіка site-specific близька до практик сучасних художників, які працюють з пам'яттю індустріальних просторів, покинутих будівель та міського середовища, перетворюючи саме місце на матеріал і носій висловлювання про історію та ідентичність.
