Ukrainian art & cultureOnline
Інші виміри культури
Інші виміри культури
Тестовий режим: контент на сайті тестовий і буде видалений після запуску.
Словник мистецтва
Ukrainian Art&Culture онлайн-глосарій мистецьких термінів охоплює рухи, стилі та техніки, такі як Імпресіонізм, Гравюра, Відео-арт та багато інших.
від Реалізмдо Кіберпанк
34від Оліядо 3D Моделювання
8від Живописдо Дизайн
7від Трипіллядо Сучасність
2319 термінів
«Величний стиль» — англійський термін на позначення найвищого, найшляхетнішого стилю мистецтва в академічній теорії, що ґрунтується на ідеалізованому класичному підході. Він передбачає зображення піднесених, повчальних сюжетів — з історії, міфології, релігії чи літератури — у монументальній, героїзованій формі. Замість того щоб точно копіювати натуру з усіма її вадами, художник «величного стилю» мав удосконалювати й узагальнювати її, підносячи конкретне до рівня ідеального й універсального, наслідуючи взірці античності та майстрів Високого Відродження, насамперед Рафаеля. Ця концепція походить із теорії ієрархії жанрів, за якою історичний живопис вважався найвищим, найгіднішим родом мистецтва. У Британії ідеї величного стилю найповніше сформулював перший президент Королівської академії Джошуа Рейнольдс у своїх знаменитих «Промовах», де закликав молодих художників орієнтуватися на велике історичне мистецтво. Хоч сам Рейнольдс уславився передусім портретами, він прагнув надати їм героїчної піднесеності. «Величний стиль» відображав переконання, що завдання мистецтва — не розважати, а морально й духовно піднімати глядача, і залишався впливовим орієнтиром аж до занепаду академічної традиції у XIX столітті.
Ренесанс як художня мова — це система образотворчих принципів, що відродила античний ідеал гармонії, міри й людської гідності, поставивши людину в центр світобудови. Його стрижнева ідея — раціональне, засноване на спостереженні й науці пізнання видимого світу та його втілення в досконалій формі. Формально ренесанс подарував мистецтву лінійну й повітряну перспективу, точну анатомію, світлотіньове моделювання (к'яроскуро) та врівноважену, часто симетричну композицію, підпорядковану математичним пропорціям. Колорит ставав дедалі багатшим, особливо з розвитком олійного живопису, що дозволяв тонкі лесування та м'які переходи (сфумато). Мотиви охоплюють релігійні сюжети, античну міфологію, портрет і зародження пейзажу. Технічно митці поєднували наукову перспективу з віртуозним рисунком. Напрям постав в Італії у XIV–XVI століттях, пройшовши від Раннього до Високого Відродження. Його титанами стали Леонардо да Вінчі з «Джокондою» і «Таємною вечерею», Мікеланджело зі стелею Сікстинської капели, Рафаель з гармонійними мадоннами та Тіціан як майстер венеційського колориту. На Півночі паралельно розвивалася лінія Яна ван Ейка й Альбрехта Дюрера з їхньою скрупульозною деталізацією. Мистецтво доби спиралося на меценатство — родини Медічі у Флоренції, папського двору в Римі, — яке уможливило небачений розквіт. Поряд із живописом підносилися скульптура й архітектура, творячи єдиний гуманістичний ідеал: Донателло й Брунеллескі заклали підмурок нового пластичного мислення. Ренесанс сформував європейський канон краси на століття вперед. Сьогодні його цінують за синтез науки й мистецтва, гуманістичний пафос і неперевершену технічну довершеність.
Термін «георгіанський» застосовують до стилів, що переважали у Великій Британії за правління чотирьох королів на ім'я Георг — з 1714 до 1830 року (іноді період продовжують до 1837 року). Це доба, позначена насамперед пануванням класицизму й палладіанства в архітектурі та декоративному мистецтві. Георгіанський стиль вирізняється симетрією, ясними пропорціями, стриманою елегантністю й опертям на давньоримські та ренесансні зразки, які поширював італійський архітектор Андреа Палладіо. Взірцями георгіанської архітектури стали витончені міські будинки з терасами, площі та ансамблі Бата й Единбурга, а також заміські садиби. У меблярстві доба уславлена іменами Томаса Чіппендейла, Джорджа Гепплвайта й Томаса Шератона, а в кераміці — фарфором і фаянсом Джозайї Веджвуда. В образотворчому мистецтві це час розквіту англійського портрета й пейзажу: тоді працювали Джошуа Рейнольдс, Томас Ґейнсборо, а згодом Джон Констебл і Вільям Тернер. Наприкінці періоду постала також вишукана декоративність стилю ридженсі. Загалом георгіанська доба вважається класичним, гармонійним етапом британської культури, що заклав підвалини національного смаку в архітектурі та ужитковому мистецтві.
Готика — художня мова західноєвропейського середньовіччя, що склалася в середині XII століття у Франції та панувала до XV—XVI століть, знайшовши найповніше втілення в архітектурі собору. Її естетичне ядро — прагнення до вертикалі, дематеріалізації маси й трансцендентного світла як символу божественного. Конструктивною основою стали стрілчаста арка, нервюрне хрестове склепіння та зовнішній аркбутан, що дозволили звести стіну до каркаса й розчинити її у велетенських вітражах. Інтер'єр наповнюється кольоровим світлом, простір спрямовується вгору, силует храму розчленовується вежами, вимперґами, фіалами й ажурним різьбленням. Фасад членується трьома перспективними порталами з багатофігурними тимпанами Страшного суду, над якими сяє кругла роза-вітраж, а водостоки набувають форми химерних ґаргулій. У розвитку стилю розрізняють ранню, високу («променисту») та пізню («полум'яніючу») фази з дедалі складнішим ажуром кам'яного мережива. У пластиці готична фігура видовжується, набуває S-подібного вигину, м'якої зворушливості й індивідуалізованої емоції; драпування стає складним і рухливим. Живопис розвивається у вітражі, книжковій мініатюрі та вівтарному образі, тяжіючи до витонченої лінії, золотих тл і наростаючого відчуття простору. Класичними пам'ятками є собори Шартра, Реймса, Ам'єна й паризька Нотр-Дам; пізню, «полум'яніючу» фазу репрезентує пишний декор, а «інтернаціональна готика» дала вишукані твори братів Лімбурґ. На українських землях готичні впливи відчутні в костелах і замковій архітектурі Галичини, Волині та Закарпаття, у Львові та Кам'янці. Готика лишила уявлення про мистецтво як синтез, де архітектура, скульптура, вітраж і світло зливаються в єдиний духовний образ.
Натуралізм — широкий рух дев'ятнадцятого століття, спрямований на зображення предметів настільки близько до того, як їх сприймає око, наскільки це можливо, без ідеалізації, прикрашання чи умовностей. У живописі натуралізм пов'язаний із прагненням до об'єктивної правдивості: художники виходили на пленер, ретельно спостерігали світло, атмосферу, деталі природи та побуту, часто зверталися до життя селян і робітників. Натуралізм тісно переплітається з реалізмом, але наголошує саме на достовірності зорового враження та науково-спостережному підході, суголосному позитивістському духові доби. У французькому мистецтві його провісниками були барбізонська школа та Жуль Бастьєн-Лепаж, чиї сцени сільського життя вплинули на цілі покоління митців у різних країнах, зокрема й в Україні. Натуралізм також став вагомим поняттям у літературі, де Еміль Золя обстоював майже наукове дослідження суспільства. У візуальному мистецтві натуралістичний підхід підготував ґрунт для імпресіонізму з його увагою до безпосереднього сприйняття, водночас лишаючись самостійною й тривкою художньою настановою.
Неокласицизм — особливо чиста, сувора форма класицизму, що виникла в європейському мистецтві приблизно з 1750 року й панувала до початку дев'ятнадцятого століття. Рух постав як реакція на грайливу пишноту рококо й був натхненний новими археологічними відкриттями античних міст Помпеї та Геркуланума, а також ідеями просвітницького раціоналізму й теоретичними працями Йоганна Йоахіма Вінкельмана, який проголосив ідеалом «шляхетну простоту й спокійну велич» грецького мистецтва. Неокласицизм звертався до строгої лінії, ясної композиції, врівноваженості, стриманого колориту та героїчних чи моралізаторських сюжетів, запозичених з античної історії й міфології. У живописі його найвидатнішим представником був Жак-Луї Давід, чиї полотна поєднали класичну форму з громадянським пафосом доби Французької революції; його продовжив Жан-Оґюст-Домінік Енґр. У скульптурі провідними майстрами були Антоніо Канова й Бертель Торвальдсен. Неокласицизм визначив вигляд архітектури урядових будівель, музеїв і монументів по всій Європі та Америці, а його вплив відчутний і в українському мистецтві та зодчестві кінця вісімнадцятого — початку дев'ятнадцятого століть.
Реалізм — це художня мова, що прагне правдиво й неупереджено відтворити навколишню дійсність такою, якою вона є, без ідеалізації, міфологічного орнаменту чи романтичного піднесення. Його ядрова ідея — визнати гідними мистецтва звичайних людей, працю, побут і соціальні суперечності. Формально реалізм спирається на точний рисунок, вивірену анатомію, переконливу перспективу й тональне моделювання об'єму. Колорит зазвичай стриманий, наближений до природного, з увагою до реального освітлення та матеріальності фактур. Композиція уникає штучної театральності, тяжіючи до природних, спостережених мізансцен. Мотиви — селяни, робітники, міські типи, портрети сучасників, жанрові сцени, пейзаж рідного краю. Технічно митці цінують ретельність письма й достовірність деталі. Як свідома програма реалізм оформився у Франції в середині XIX століття: Гюстав Курбе кинув виклик академізму полотнами про каменотесів і похорон, а Жан-Франсуа Мілле оспівав селянську працю. На українських теренах реалізм дав плеяду майстрів, народжених в Україні. Український художник Ілля Рєпін, уродженець Чугуєва на Слобожанщині, створив монументальні «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» та гострі соціальні полотна. Микола Пимоненко з любов'ю відтворив український сільський побут, обряди і краєвиди. Поряд із критичним струменем розвивався і ліричний, зосереджений на красі буденного та поезії природи. Костянтин Трутовський і Сергій Васильківський утвердили національний реалістичний пейзаж та жанрову картину. Реалізм заклав основу критичного погляду на суспільство. Сьогодні його цінують за майстерність, людяність і здатність говорити правду про життя.
Рококо — це художня мова вишуканої легкості, гри й насолоди, що постала на початку XVIII століття як камерна, інтимна відповідь на урочисту пишноту бароко. Його ядрова ідея — обернути мистецтво на джерело витонченої втіхи, оспівати любов, флірт, розкіш і швидкоплинну радість буття. Формально рококо вирізняється асиметрією, примхливими текучими лініями, мотивом мушлі (рокайль), рослинними завитками й дзеркальними відблисками. Колорит будується на ніжних пастельних тонах — блакитному, рожевому, перлинно-сірому, кремовому й золотавому. Композиція часто динамічна, але позбавлена патетики, натомість грайлива та легка. Мотиви — галантні свята, пасторалі, будуарні сцени, амури, античні богині кохання. Технічно живопис тяжіє до легкого, майже ескізного мазка, прозорості й ажурності. Рококо органічно поєдналося з декоративним мистецтвом, інтер'єром, порцеляною та меблями. Провідними майстрами стали французи Антуан Ватто, творець меланхолійних «галантних свят», Франсуа Буше з чуттєвими міфологічними сценами та Жан-Оноре Фраґонар з іскристими «Гойдалкою» й любовними сюжетами. У портреті вишуканість рококо втілила Елізабет Віже-Лебрен. Батьківщиною напряму став Париж доби Регентства, звідки він поширився дворами Німеччини, Австрії та інших країн. У сакральному мистецтві рококо породило легкі, світлі баварські церкви з ажурним ліпленням і золотом. Джованні Баттіста Тьєполо переніс грайливу невагомість у монументальний плафонний живопис Венеції та Вюрцбурга. Напрям панував при європейських дворах до утвердження суворого класицизму. Сьогодні рококо цінують за декоративну віртуозність, елегантність та гедоністичну чуттєвість образів.
Романтизм — це художня мова почуття, уяви й свободи, що постала наприкінці XVIII — на початку XIX століття як бунт проти холодного раціоналізму класицизму та просвітницької впорядкованості. Його стрижнева ідея — піднести особисте переживання, пристрасть, мрію і драму людської душі над правилами й нормами. Формально романтизм послуговується динамічною, часто діагональною композицією, енергійним рухом, контрастами світла й тіні та експресивним, вільним мазком. Колорит буває драматичним і насиченим, здатним передати бурю, пожежу, місячне сяйво чи грозове небо. Мотиви — величні стихії природи, руїни, екзотика Сходу, історичні катастрофи, героїчні пориви та самотній мрійник перед безмежжям. Технічно митці цінують емоційну безпосередність над академічним вилощенням. У Франції Ежен Делакруа втілив пристрасну барвистість у «Свободі, що веде народ», а Теодор Жеріко — трагізм у «Плоту Медузи». В Іспанії Франсіско Гойя оголив темні глибини людства. Німець Каспар Давід Фрідріх творив містичні пейзажі самотності, а англієць Вільям Тернер розчиняв форму у стихії світла й повітря. Романтизм живив національне пробудження народів, зокрема українське, надихаючи інтерес до фольклору й історії. В Україні романтичні настрої живили творчість митців, захоплених козацькою минувшиною та народним побутом. Напрям був не єдиним стилем, а радше світовідчуттям, що по-різному втілювалося в різних країнах, а його спадок відлунював у символізмі й модерні наступних десятиліть. Сьогодні цей напрям цінують за емоційну глибину, культ уяви та ствердження неповторності людської особистості.
